Мета і завдання НБУ на 2017: одного інфляційного таргетування замало

Першочерговим завданням Національного Банку України (НБУ) є утримувати інфляцію низькою

Автор:

Першочерговим завданням Національного Банку України (НБУ) є утримувати інфляцію низькою. Так визначено законом та принципами грошово-кредитної політики на 2017-2020 роки, запропонованими правлінням НБУ та недавно затвердженими Радою НБУ. Але чи задовольнить така мета громадськість?

У цій статті я стверджую, що довіра до відданості НБУ цій інфляційній цілі опинилась під загрозою, що може зробити політику НБУ менш ефективною. Я пропоную НБУ доповнити свої інфляційні цілі чіткими цілями щодо стану банківського сектору[1].

Ці цілі повинні бути розроблені Правлінням НБУ та затверджені Радою НБУ. Я залишаю обговорення того, якими саме мають бути такі цілі і який саме має бути механізм затвердження цих цілей у відповідності до закону, поза межами цієї статті.

Якщо коротко, моя аргументація виглядає так. НБУ повідомив, що у 2017 році утримуватиме інфляцію на рівні 6-10%. Але, на мою думку, громадськість розуміє, що як НБУ, так і уряд мають також інші, настільки ж, якщо й не більш, важливі цілі, виконання яких може конфліктувати з ціллю низької інфляції. Якщо це так, громадськість може відкинути режим інфляційного таргетування та обіцянку низької інфляції як не варті довіри. Це серйозна проблема, оскільки низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Справді, впродовж останніх двох років НБУ одночасно виконував дві групи завдань. По-перше, в монетарній політиці НБУ відмовився від політики утримання фіксованого обмінного курсу і зобов’язався проводити інфляційне таргетування (дивіться принципи монетарної політики на 2017 та наступні роки). У банківському секторі НБУ проводив стрес-тестування, змусив банки розкрити інформацію про своїх справжніх власників та запровадив жорсткі обмеження щодо взаємодії банків із пов’язаними особами. Більше того, Національний Банк вивів з ринку десятки банків, яким не вдалось наростити достатньо капіталу, які займались відмиванням грошей або шахрайською діяльністю, та націоналізував великий системний банк, що ось-ось мав впасти.

Шлях до мети

За монетарного режиму інфляційного таргетування, центральний банк публічно оголошує бажаний рівень інфляції та використовує всі доступні інструменти, щоб його досягнути. В Україні ціллю у 2015 році було 20%, у 2016 – 12%, а на 2017 – 8% (+-2%). НБУ не вдалось досягти цілі на 2015 рік, але 2016 рік був успішним (див. рішення Ради НБУ).

Якщо інфляційне таргетування є переконливим, у нього є декілька пов’язаних переваг. По-перше, воно підвищує політичну незалежність центрального банку. Визначивши чітку та просту ціль, центральний банк стає підзвітним громадськості, а не уряду. Громадськість може прямо спостерігати рівень інфляції та порівнювати його із обіцянками центрального банку. Таким чином суспільство має змогу оцінювати дії центрального банку без покладання на експертів та інсайдерів. Це особливо важливо в Україні, де громадськість не довіряє владі і не здатна відокремити об’єктивних та компетентних експертів від тих, хто є упередженим та переслідує власні або політичні цілі[2].

По-друге, чітка інфляційна ціль також захищає центральний банк від обслуговування короткострокових фіскальних потреб влади, які могли б негативно впливати на економіку. Простими словами, уряд може бути зацікавлений спрямувати ресурси політично важливим групам (наприклад, надати кошти галузі, що має сильне лобі у парламенті, або підвищити мінімальну заробітну плату чи пенсії з метою зниження суспільної підтримки опозиції напередодні виборів). Ці ресурси потрібно десь знайти. Відповідальним варіантом є знайти їх через бюджетний процес: підвищити податкові надходження, позичити кошти або перерозподілити ресурси з інших державних програм. Бюджетний процес також підлягає громадському (парламентському) схваленню, що знижує можливості для корупції та фаворитизму. Звісно, є й альтернатива – просто змусити центральний банк “надрукувати” гроші та надати їх “правильним” людям чи бізнесу. Цей процес не підлягає парламентському нагляду (звідси багато можливостей для політичних послуг та корупції) і призведе до вищої інфляції. Проте, якщо центральний банк зобов’язується дотримуватися інфляційної цілі, він опиратиметься “друку” грошей.

По-третє, інфляційне таргетування є ефективним способом контролю над суспільними очікуваннями щодо інфляції. Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування. Схожим чином, якщо всі вважають, що інфляція буде низькою, вони не вимагатимуть підвищення зарплатні та не підвищуватимуть ціни, що стримуватиме інфляцію. З іншого боку, якщо населення настроєне скептично і передбачає високу інфляцію, стримування інфляції вимагатиме більш жорсткої монетарної політики, що призводитиме до нижчого економічного зростання.

Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування.

Таким чином, для того, щоб інфляційне таргетування працювало ефективно, інфляційна ціль повинна бути першочерговим пріоритетом для центрального банку, а громадськість та уряд повинні у це вірити. Якщо громадськість так не вважатиме, режим інфляційного таргетування може бути менш ефективним.

Інші проблеми

На жаль, в Україні стримування інфляції є лише одним із нагальних питань в економіці та суспільстві загалом. Іншим, настільки ж важливим, завданням є стабільність банківської системи. Одним із ключових завдань центрального банку впродовж декількох останніх років було виведення з ринку банків, що займались відмиванням грошей або шахрайством. Крім того, центральний банк проводив стрес-тестування та вимагав від банків наростити капітал, усуваючи ті банки, які цього не робили. Більше того, чимало банків мали (а деякі мають і тепер) обмежені бізнес-моделі, що обслуговують обмежену кількість клієнтів або мають високу частку недіючих кредитів. Врешті-решт, проблеми із найбільшим системним банком “ПриватБанком” призвели до його націоналізації, що перетворило державні банки на основних гравців у фінансовій системі. Як наслідок, громадськість, бізнес та політичні еліти можуть вважати одним із пріоритетів Національного Банку України та інших регуляторних інститутів забезпечення того, що банківський сектор стане здоровим, прозорим та готовим ефективно обслуговувати українську економіку. Таким чином, віра громадськості в те, що інфляційне таргетування є пріоритетом для центрального банку, може падати, що зменшуватиме його ефективність.

Крім того, якщо очистка банківської системи є серед вирішальних завдань центрального банку та, сподіваємось, уряду, відсутність чітких та прозорих цілей становить ту ж загрозу, якої намагається уникнути режим інфляційного таргетування. Якщо центральний банк не зобов’язується дотримуватись зрозумілих громадськості цілей та графіку дій у банківському секторі, роботу центрального банку буде оцінювати уряд та професійна спільнота[3]. З огляду на брак суспільної довіри до ЗМІ, експертів та політичної еліти, будь-яку професійну оцінку роботи центрального банку можуть поставити під сумнів ті, хто може постраждати від усунення нечесних та неплатоспроможних банків. Більше того, відсутність цілей означає, що центральний банк не має жодного зовнішнього орієнтиру для своїх дій. Конкретні дії та графік їх виконання у стосунку до конкретних банків можуть узгоджувати вже в процесі спільно із урядом та впливовими елітами. Це підставляє банк під політичний вплив або принаймні створює враження, що такий вплив існує. Громадськість розуміє це – і у неї закономірно з’являються підозри, що надає можливості зацікавленим групам знизити довіру до центрального банку, і як наслідок, його ефективність.

Саме це і відбувається в Україні: в той час як більшість експертів та зовнішніх спостерігачів аплодують героїчним зусиллям НБУ у боротьбі із шахрайством та неплатоспроможністю у банківському секторі, громадськість часто вважає, що банк діє згідно з політичними або, навіть корисливими, мотивами президента та уряду.

Як можливий вихід, центральний банк може зберегти інфляційні цілі, але також встановити чіткі та прозорі цілі щодо стану банківського сектору. Центральний банк повинен надалі притримуватись графіку досягнення цих цілей. Інакше громадськість продовжуватиме підозрювати центральний банк у підляганню політичному впливу, справедливо чи несправедливо, а довіра до банку надалі буде підточуватись реакційними силами.

Примітки:

[1] Деякі цілі з стабілізації банківського сектору є в меморандумі МВФ.

[2] Справді, в Україні громадськість не мала скарг щодо інфляції у 2016 році. Є інші скарги, такі як щодо непрозорості очистки фінансової системи, до чого я повернусь далі.

[3] Існує розклад проведення стрес-тестування, рекапіталізації та зниження кредитування пов’язаних осіб, передбачений Меморандумом МВФ. Меморандум, однак, не є досконалим способам забезпечити відданість цілям і не підлягає такому ж нагляду, якого вимагає закон щодо засад грошово-кредитної політики. Дискусія про те, чи цілі та графік, запропоновані меморандумом МВФ, є оптимальними, виходить за межі цієї статті. Тим не менш, якщо такі цілі вважати оптимальними, їх можна кодифікувати після належного аналізу та обговорення у заходах, запропонованих Правлінням НБУ та схвалених Радою НБУ.

б


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний