Первоочередным заданием Национального Банка Украины (НБУ) является удержание невысокого уровня инфляции. Об этом говорят закон и принципы денежно-кредитной политики на 2017-2020 гг., предложенные правлением НБУ и недавно утвержденные Советом НБУ. Но удовлетворит ли такая цель общественность?

В этой статье я утверждаю, что доверие к приверженности НБУ этой инфляционной цели оказалось под угрозой, что может сделать политику НБУ менее эффективной. Я предлагаю НБУ дополнить свои инфляционные цели четкими целями по состоянию банковского сектора[1]. Эти цели должны быть разработаны Правлением НБУ и утверждены Советом НБУ. Я оставляю обсуждение того, какими именно должны быть цели и каким должен быть механизм утверждения этих целей в соответствии с законом, вне пределов настоящей статьи.

Если коротко, моя аргументация выглядит следующим образом. НБУ сообщил, что в 2017 году будет удерживать инфляцию на уровне 6-10%. Но, по моему мнению, общественность понимает, что как в НБУ, так и в правительства есть другие, настолько же, если и не более, важные цели, выполнение которых может конфликтовать с намерением достичь невысокой инфляции. Если это так, общественность может отбросить режим инфляционного таргетирования и обещание низкого уровня инфляции как не стоящие доверия. Это серьезная проблема, поскольку недостаточное доверие к обещаниям НБУ делает действия НБУ менее эффективными.

Недостаточное доверие к обещаниям НБУ делает действия НБУ менее эффективными.

Действительно, на протяжении последних двух лет НБУ одновременно выполнял две группы заданий. Во-первых, в монетарной политике НБУ отказался от политики удержания фиксированного обменного курса и обязался проводить инфляционное таргетирование (см. принципы монетарной политики на 2017 и следующие годы). В банковском секторе НБУ проводил стресс-тестирование, заставил банки раскрыть информацию о своих настоящих владельцах и ввел жесткие ограничения взаимодействия банков со связанными лицами. Более того, Национальный Банк вывел с рынка десятки банков, которым не удалось нарастить достаточно капитала, занимавшихся отмыванием денег или мошеннической деятельностью, и национализировал большой системный банк, который должен был вот-вот упасть.

При монетарном режиме инфляционного таргетирования центральный банк публично объявляет желаемый уровень инфляции и использует все доступные инструменты, чтобы его достичь. В Украине в 2015 году этот уровень равнялся 20%, в 2016 – 12%, а на 2017 – 8% (+-2%). НБУ не удалось достичь цели на 2015 год, но 2016 год был успешным (см. решение Совета НБУ).

Если инфляционное таргетирование вызывает доверие, у него есть несколько взаимосвязанных преимуществ. Во-первых, оно повышает политическую независимость центрального банка. Определив четкую и понятную цель, центральный банк становится подотчетным общественности, а не правительству. Общественность может прямо наблюдать уровень инфляции и сравнивать его с обещаниями центрального банка. Таким образом общество имеет возможность оценивать действия центрального банка, не полагаясь на экспертов и инсайдеров. Это особенно важно в Украине, где общественность не доверяет власти и не способна выделить объективных и компетентных экспертов среди тех, кто является предвзятым и преследует собственные или политические цели[2]. Во-вторых, четкая инфляционная цель также защищает центральный банк от обслуживания краткосрочных фискальных потребностей власти, которые могли бы негативно влиять на экономику. Простым языком, правительство может быть заинтересовано в том, чтобы направить ресурсы политически важным группам (например, предоставить средства отрасли, имеющей мощное лобби в парламенте, или повысить минимальную заработную плату либо пенсии с целью снижения общественной поддержки оппозиции накануне выборов). Эти ресурсы нужно где-то найти. Ответственным вариантом является поиск через бюджетный процесс: повысить налоговые поступления, одолжить средства или перераспределить ресурсы из других государственных программ. Бюджетный процесс также подлежит общественному (парламентскому) одобрению, что снижает возможности для коррупции и фаворитизма. Конечно, есть и альтернатива – просто заставить центральный банк “напечатать” деньги и предоставить их “правильным” людям или бизнесу. Этот процесс не подлежит парламентскому надзору (отсюда много возможностей для политических услуг и коррупции) и приводит к высшему уровню инфляции. Однако, если центральный банк обязывается придерживаться инфляционной цели, он будет противиться “печати” денег.

В-третьих, инфляционное таргетирование является эффективным способом контроля над общественными ожиданиями относительно инфляции. Общественные ожидания важны настолько, насколько инфляция сама порождает себя: если все ожидают роста цен, люди будут требовать более высоких зарплат и сами поднимать цены, таким образом реализуя свои же инфляционные ожидания. Похожим образом, если все считают, что инфляция будет невысокой, никто не будет требовать повышения зарплаты и не будет повышать цены, таким образом сдерживая инфляцию. С другой стороны, если население настроено скептически и прогнозирует высокую инфляцию, сдерживание инфляции будет требовать более жесткой монетарной политики, что приведет к более медленному экономическому росту.

Общественные ожидания важны настолько, насколько инфляция сама порождает себя: если все ожидают роста цен, люди будут требовать более высоких зарплат и сами поднимать цены, таким образом реализуя свои же инфляционные ожидания.

Таким образом, для того, чтобы инфляционное таргетирование работало эффективно, инфляционная цель должна быть первоочередным приоритетом для центрального банка, а общественность и правительство должны в это верить. Если общественность не будет так считать, режим инфляционного таргетирования может быть менее эффективным.

К сожалению, в Украине сдерживание инфляции является лишь одним из неотложных вопросов в экономике и обществе в целом. Другим, настолько же важным, заданием является стабильность банковской системы. Одним из ключевых заданий центрального банка на протяжении нескольких последних лет был вывод с рынка банков, занимавшихся отмыванием денег или мошенничеством. Кроме того, центральный банк проводил стресс-тестирование и требовал от банков нарастить капитал, прекращая работу не выполнивших этих требований банков. Более того, немало банков использовало (а некоторые используют до сих пор) ограниченные бизнес-модели, которые обслуживают небольшое количество клиентов или имеют высокую долю недействующих кредитов. В конце концов, проблемы с крупнейшим системным банком “Приватбанком” привели к его национализации, что превратило государственные банки в основных игроков в финансовой системе. Как результат, общественность, бизнес и политические элиты могут считать одним из приоритетов Национального Банка Украины и других регуляторных институтов обеспечения того, что банковский сектор станет здоровым, прозрачным и готовым эффективно обслуживать украинскую экономику. Таким образом, вера общественности в то, что инфляционное таргетирование является приоритетом для центрального банка, может падать, снижая его эффективность.

Кроме того, если очистка банковской системы является одним из решающих заданий центрального банка и, надеемся, правительства, отсутствие четких и прозрачных целей представляет ту же угрозу, которой пытается избежать режим инфляционного таргетирования. Если центральный банк не обязывается придерживаться понятных общественности целей и графика действий в банковском секторе, работу центрального банка будет оценивать правительство и профессиональное сообщество[3]. Учитывая нехватку общественного доверия к СМИ, экспертам и политической элите, любую профессиональную оценку работы центрального банка могут поставить под сомнение те, кто может пострадать от устранения нечестных и неплатежеспособных банков. Более того, отсутствие целей значит, что центральный банк не имеет ни одного внешнего ориентира для своих действий. Конкретные действия и график их выполнения по отношению к конкретным банкам могут согласовывать уже в процессе совместно с правительством и влиятельными элитами. Это подставляет банк под политическое влияние или по крайней мере создает впечатление, что такое влияние существует. Общественность понимает это – и у нее закономерно появляются подозрения, позволяющие заинтересованным группам снизить доверие к центральному банку, и как следствие, его эффективность.Именно это и происходит в Украине: в то время как большинство экспертов и внешних наблюдателей аплодируют героическим усилиям НБУ в борьбе с мошенничеством и неплатежеспособностью в банковском секторе, общественность часто считает, что банк действует согласно политическим или, даже корыстным, мотивам президента и правительства.

Чтобы решить эту проблему, центральный банк может сохранить инфляционные цели, но также определить четкие и прозрачные цели по отношению к состоянию банковского сектора. Центральный банк должен в дальнейшем придерживаться графика достижения этих целей. Иначе общественность будет продолжать подозревать центральный банк в действиях под политическим давлением, справедливо или несправедливо, а доверие к банку будет дальше подрываться реакционными силами.

Примечания:

[1] Некоторые цели по стабилизации банковского сектора указаны в меморандуме МВФ.

[2] Действительно, в Украине об инфляции в 2016 году общественность не жаловалась. Были другие жалобы, например о непрозрачности очистки финансовой системы, к чему я вернусь позже.

[3] Существует расписание проведения стресс-тестирование, рекапитализации и снижение кредитования связанных лиц, предусмотренное Меморандумом МВФ. Меморандум, однако, не является совершенным способом обеспечить приверженность целям и не подлежит такому же надзору, которого требует закон о принципах денежно-кредитной политики. Дискуссия о том, являются ли оптимальными цели и график, предложенные меморандумом МВФ, выходит за пределы настоящей статьи. Тем не менее, если такие цели считать оптимальными, их можно кодифицировать после надлежащего анализа и обсуждения в планах действий, предложенных Правлением НБУ и одобренных Советом НБУ.

Першочерговим завданням Національного Банку України (НБУ) є утримувати інфляцію низькою. Так визначено законом та принципами грошово-кредитної політики на 2017-2020 роки, запропонованими правлінням НБУ та недавно затвердженими Радою НБУ. Але чи задовольнить така мета громадськість?

У цій статті я стверджую, що довіра до відданості НБУ цій інфляційній цілі опинилась під загрозою, що може зробити політику НБУ менш ефективною. Я пропоную НБУ доповнити свої інфляційні цілі чіткими цілями щодо стану банківського сектору[1].

Ці цілі повинні бути розроблені Правлінням НБУ та затверджені Радою НБУ. Я залишаю обговорення того, якими саме мають бути такі цілі і який саме має бути механізм затвердження цих цілей у відповідності до закону, поза межами цієї статті.

Якщо коротко, моя аргументація виглядає так. НБУ повідомив, що у 2017 році утримуватиме інфляцію на рівні 6-10%. Але, на мою думку, громадськість розуміє, що як НБУ, так і уряд мають також інші, настільки ж, якщо й не більш, важливі цілі, виконання яких може конфліктувати з ціллю низької інфляції. Якщо це так, громадськість може відкинути режим інфляційного таргетування та обіцянку низької інфляції як не варті довіри. Це серйозна проблема, оскільки низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Справді, впродовж останніх двох років НБУ одночасно виконував дві групи завдань. По-перше, в монетарній політиці НБУ відмовився від політики утримання фіксованого обмінного курсу і зобов’язався проводити інфляційне таргетування (дивіться принципи монетарної політики на 2017 та наступні роки). У банківському секторі НБУ проводив стрес-тестування, змусив банки розкрити інформацію про своїх справжніх власників та запровадив жорсткі обмеження щодо взаємодії банків із пов’язаними особами. Більше того, Національний Банк вивів з ринку десятки банків, яким не вдалось наростити достатньо капіталу, які займались відмиванням грошей або шахрайською діяльністю, та націоналізував великий системний банк, що ось-ось мав впасти.

Шлях до мети

За монетарного режиму інфляційного таргетування, центральний банк публічно оголошує бажаний рівень інфляції та використовує всі доступні інструменти, щоб його досягнути. В Україні ціллю у 2015 році було 20%, у 2016 – 12%, а на 2017 – 8% (+-2%). НБУ не вдалось досягти цілі на 2015 рік, але 2016 рік був успішним (див. рішення Ради НБУ).

Якщо інфляційне таргетування є переконливим, у нього є декілька пов’язаних переваг. По-перше, воно підвищує політичну незалежність центрального банку. Визначивши чітку та просту ціль, центральний банк стає підзвітним громадськості, а не уряду. Громадськість може прямо спостерігати рівень інфляції та порівнювати його із обіцянками центрального банку. Таким чином суспільство має змогу оцінювати дії центрального банку без покладання на експертів та інсайдерів. Це особливо важливо в Україні, де громадськість не довіряє владі і не здатна відокремити об’єктивних та компетентних експертів від тих, хто є упередженим та переслідує власні або політичні цілі[2].

По-друге, чітка інфляційна ціль також захищає центральний банк від обслуговування короткострокових фіскальних потреб влади, які могли б негативно впливати на економіку. Простими словами, уряд може бути зацікавлений спрямувати ресурси політично важливим групам (наприклад, надати кошти галузі, що має сильне лобі у парламенті, або підвищити мінімальну заробітну плату чи пенсії з метою зниження суспільної підтримки опозиції напередодні виборів). Ці ресурси потрібно десь знайти. Відповідальним варіантом є знайти їх через бюджетний процес: підвищити податкові надходження, позичити кошти або перерозподілити ресурси з інших державних програм. Бюджетний процес також підлягає громадському (парламентському) схваленню, що знижує можливості для корупції та фаворитизму. Звісно, є й альтернатива – просто змусити центральний банк “надрукувати” гроші та надати їх “правильним” людям чи бізнесу. Цей процес не підлягає парламентському нагляду (звідси багато можливостей для політичних послуг та корупції) і призведе до вищої інфляції. Проте, якщо центральний банк зобов’язується дотримуватися інфляційної цілі, він опиратиметься “друку” грошей.

По-третє, інфляційне таргетування є ефективним способом контролю над суспільними очікуваннями щодо інфляції. Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування. Схожим чином, якщо всі вважають, що інфляція буде низькою, вони не вимагатимуть підвищення зарплатні та не підвищуватимуть ціни, що стримуватиме інфляцію. З іншого боку, якщо населення настроєне скептично і передбачає високу інфляцію, стримування інфляції вимагатиме більш жорсткої монетарної політики, що призводитиме до нижчого економічного зростання.

Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування.

Таким чином, для того, щоб інфляційне таргетування працювало ефективно, інфляційна ціль повинна бути першочерговим пріоритетом для центрального банку, а громадськість та уряд повинні у це вірити. Якщо громадськість так не вважатиме, режим інфляційного таргетування може бути менш ефективним.

Інші проблеми

На жаль, в Україні стримування інфляції є лише одним із нагальних питань в економіці та суспільстві загалом. Іншим, настільки ж важливим, завданням є стабільність банківської системи. Одним із ключових завдань центрального банку впродовж декількох останніх років було виведення з ринку банків, що займались відмиванням грошей або шахрайством. Крім того, центральний банк проводив стрес-тестування та вимагав від банків наростити капітал, усуваючи ті банки, які цього не робили. Більше того, чимало банків мали (а деякі мають і тепер) обмежені бізнес-моделі, що обслуговують обмежену кількість клієнтів або мають високу частку недіючих кредитів. Врешті-решт, проблеми із найбільшим системним банком “ПриватБанком” призвели до його націоналізації, що перетворило державні банки на основних гравців у фінансовій системі. Як наслідок, громадськість, бізнес та політичні еліти можуть вважати одним із пріоритетів Національного Банку України та інших регуляторних інститутів забезпечення того, що банківський сектор стане здоровим, прозорим та готовим ефективно обслуговувати українську економіку. Таким чином, віра громадськості в те, що інфляційне таргетування є пріоритетом для центрального банку, може падати, що зменшуватиме його ефективність.

Крім того, якщо очистка банківської системи є серед вирішальних завдань центрального банку та, сподіваємось, уряду, відсутність чітких та прозорих цілей становить ту ж загрозу, якої намагається уникнути режим інфляційного таргетування. Якщо центральний банк не зобов’язується дотримуватись зрозумілих громадськості цілей та графіку дій у банківському секторі, роботу центрального банку буде оцінювати уряд та професійна спільнота[3]. З огляду на брак суспільної довіри до ЗМІ, експертів та політичної еліти, будь-яку професійну оцінку роботи центрального банку можуть поставити під сумнів ті, хто може постраждати від усунення нечесних та неплатоспроможних банків. Більше того, відсутність цілей означає, що центральний банк не має жодного зовнішнього орієнтиру для своїх дій. Конкретні дії та графік їх виконання у стосунку до конкретних банків можуть узгоджувати вже в процесі спільно із урядом та впливовими елітами. Це підставляє банк під політичний вплив або принаймні створює враження, що такий вплив існує. Громадськість розуміє це – і у неї закономірно з’являються підозри, що надає можливості зацікавленим групам знизити довіру до центрального банку, і як наслідок, його ефективність.

Саме це і відбувається в Україні: в той час як більшість експертів та зовнішніх спостерігачів аплодують героїчним зусиллям НБУ у боротьбі із шахрайством та неплатоспроможністю у банківському секторі, громадськість часто вважає, що банк діє згідно з політичними або, навіть корисливими, мотивами президента та уряду.

Як можливий вихід, центральний банк може зберегти інфляційні цілі, але також встановити чіткі та прозорі цілі щодо стану банківського сектору. Центральний банк повинен надалі притримуватись графіку досягнення цих цілей. Інакше громадськість продовжуватиме підозрювати центральний банк у підляганню політичному впливу, справедливо чи несправедливо, а довіра до банку надалі буде підточуватись реакційними силами.

Примітки:

[1] Деякі цілі з стабілізації банківського сектору є в меморандумі МВФ.

[2] Справді, в Україні громадськість не мала скарг щодо інфляції у 2016 році. Є інші скарги, такі як щодо непрозорості очистки фінансової системи, до чого я повернусь далі.

[3] Існує розклад проведення стрес-тестування, рекапіталізації та зниження кредитування пов’язаних осіб, передбачений Меморандумом МВФ. Меморандум, однак, не є досконалим способам забезпечити відданість цілям і не підлягає такому ж нагляду, якого вимагає закон щодо засад грошово-кредитної політики. Дискусія про те, чи цілі та графік, запропоновані меморандумом МВФ, є оптимальними, виходить за межі цієї статті. Тим не менш, якщо такі цілі вважати оптимальними, їх можна кодифікувати після належного аналізу та обговорення у заходах, запропонованих Правлінням НБУ та схвалених Радою НБУ.

У недавній статті Financial Times про прямі іноземні інвестиції в Україну прозвучали дві основні думки. По-перше, нові прямі іноземні інвестиції в країну різко скоротились після початку війни. По-друге, попри деяке покращення бізнес-середовища в Україні, політичні проблеми та загрози безпеці запобігають відновленню інвестицій. Проте важливо розуміти, що значна частина довоєнних ПІІ потрапляла до України через офшорні компанії і насправді мала українське або російське походження. Звісно, невизначеність навколо військового конфлікту з Росією стримуватиме інвестиції в Україну. Щоб підвищити ймовірність залучення справжнього іноземного капіталу, необхідно усунути значні перешкоди на шляху ПІІ, що існували ще задовго до початку конфлікту. 

Після подій на Майдані та початку протистояння в Криму і на Донбасі нові прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в Україну значно знизились – від $4,5 млрд у 2013 році до $410 млн у 2014 році. Безсумнівно, що основною причиною падіння став військовий конфлікт з Росією та поглиблена ним політична і економічна криза в країні.

При цьому прямі інвестиції в Україну почали падати ще перед подіями 2014 року. Вже у 2013 році ПІІ знизились на 46,4% від $8,4 млрд у 2012 році – внаслідок скорочення попиту на український експорт, погіршення політичної ситуації та економічної невизначеності. Схоже падіння відбулось у 2009 році на тлі різкого зниження глобальних інвестиційних потоків внаслідок світової фінансової кризи. Тоді ПІІ в Україну знизились на 56%.

Проте падіння ПІІ більш ніж вдесятеро у 2014 році стало безпрецедентним як в українській історії, так і порівняно із сусідніми країнами. І попри зростання у 2015 році ($2,96 млрд) та за 6 місяців 2016 року ($2,13 млрд), ПІІ все ще не досягнули рівня 2013 і тим більше 2012 року. До того ж це зростання значною мірою викликане докапіталізацією банків з іноземним капіталом, тоді як кількість нових інвестицій залишається невисокою.

Та наскільки «іноземними» насправді були інвестиції в Україну до війни? І наскільки значним є вплив військового конфлікту на Донбасі на ПІІ?

Джерела прямих іноземних інвестицій в Україні

В структурі присутніх в Україні прямих іноземних інвестицій як до війни, так і тепер, переважають інвестиції компаній, зареєстрованих на Кіпрі (Рис. 1). На початок 2014 року їхня частка складала 32,7%, а тепер дорівнює 24,4%. Кіпр, Віргінські острови, Беліз – три «класичні» офшори разом відповідають за 29,6% обсягу ПІІ (38,8% на початок 2014 року).

Рисунок 1. Обсяг ПІІ в акціонерний капітал в Україні за країнами походження, $ млн

Джерело: Державна служба статистики України

Більшість інвестицій з офшорів в Україну – це український або російський капітал, власники якого використовують компанії у Кіпрі та інших офшорах задля оптимізації оподаткування та отримання специфічного правового статусу тощо. Зокрема, згідно з дослідженням, згаданим у Огляді інвестиційної політики від OECD, реальний обсяг російського капіталу в Україні на кінець 2014 року був принаймні втричі більшим від офіційно заявленого (приблизно $9,9 млрд, а не $2,7 млрд).

Немалими, на перший погляд, є інвестиції з таких розвинених країн, як Німеччина та Нідерланди. Проте величина і відсутність зростання інвестицій з Німеччини пояснюється тим, що саме через німецьку компанію індійська «Арселор Міттал» контролює «Криворіжсталь».

Нідерланди, в свою чергу, завдяки сприятливим податковим та іншим умовам також діють як офшор і є одним із найбільших джерел інвестицій у світі лише формально. Наприклад, частина $1,8 млрд інвестицій в телекомунікаційний сектор України зумовлена тим, що компанією «Київстар» володіє зареєстрована у Нідерландах VimpelCom. Найбільшим власником VimpelCom (через посередників) є російська «Альфа-Груп». Реальні інвестиції з Нідерландів насправді незначні і представлені, наприклад компанією Unilever[1].

Ще більш очевидним походження ПІІ в Україні стає, якщо розглянути внесок різних країн у зростання обсягу ПІІ безпосередньо перед кризою (Рис. 2).

Рисунок 2. Чисте зростання обсягу ПІІ за країнами у 2012 році

Джерело: Державна служба статистики України

У 2012 році Кіпр та Британські Віргінські острови відповідали за 71,4% всього зростання обсягу прямих іноземних інвестицій. У 2013 році їхній вклад знизився до 52,9%. Після початку збройного конфлікту саме обсяг інвестицій з Кіпру знизився найбільше (капітал з офшорів переважно вкладався на найбільш вражений конфліктом та економічною кризою Схід України).

На тлі руху капіталу з Кіпру, обсяги та динаміка інвестицій з інших країн виглядають невеликими. Без нього, іншого очевидного офшору – Британських Віргінських островів – та Росії, динаміка інвестицій з інших країн виглядає так (Рис. 3).

Рисунок 3. Зміна обсягу ПІІ в Україні за країнами, $млн

*

Джерело: Державна служба статистики України

*Дані за 2014 та 2015 роки не надто репрезентативні щодо фактичного руху капіталу, оскільки зумовлені зміною валютного курсу та втратою інвестицій на окупованій частині Донбасу і в Криму

Зростання інвестицій з Нідерландів та Швейцарії – це переважно теж український та російський капітал. Наприклад, у лютому 2016 року свою частку в капіталі «Нафтогазвидобування» наростила до 55% дочірня компанія ДТЕК Ріната Ахметова DTEK Oil&Gas B. V., зареєстрована в Нідерландах. А серед співвласників швейцарської компанії Risoil, що у 2014-2016 рр. інвестувала близько $70 млн в будівництво зернового терміналу в Іллічівському порту, є бізнесмени з України.

Коливання інвестицій з інших країн значною мірою зумовлене вкладеннями в банківський сектор. Наприклад, докапіталізація банків з іноземним капіталом призвела до зростання інвестицій з Австрії («Райффайзен банк Аваль» і Unicredit[2]) та Угорщини (OTP).

Таким чином, падіння прямих іноземних інвестицій після початку війни в основному зумовлене різким зменшенням вливань українських та російських підприємців, що проводили свої капітали через офшори. До цього призвела гостра економічна криза та невизначеність, пов’язані із військовим конфліктом та політичними змінами.

Тому мова йде не стільки про повернення реального іноземного капіталу, а про створення умов для його залучення. Наскільки вирішальне значення у цьому матиме збройний конфлікт на Донбасі?

Військовий конфлікт як перешкода для прямих іноземних інвестицій

Загибель людей та фізична втрата інвестицій, труднощі із забезпеченням чинників виробництва, різке падіння внутрішнього попиту – таким є можливий прямий вплив війни на інвестиції. Конфлікт також може призводити до несприятливих змін державної політики.

Справді, дослідження Багатосторонньої агенції з гарантій інвестицій (MIGA) показує, що кількість інвестиційних проектів «з нуля» після значного конфлікту (внутрішнього або зовнішнього) в середньому падає на 34%, тоді як кількість інвестованого капіталу на 90%. Таким чином, конфлікт більше впливає на крупні інвестиційні проекти, ніж на невеликі.

Часто інвестори передбачають початок конфлікту, тож прямі іноземні інвестиції падають ще до його початку.

В той же час, наслідки збройного конфлікту залежать від його природи, тривалості та масштабу, які часто більш важливі, ніж сам факт війни або її очікування. Наприклад, в Сирії внаслідок кривавої громадянської війни ПІІ взагалі відсутні, в Україні тривалий конфлікт на Сході та загрози цілісності країни призвели до падіння ПІІ вдесятеро, а у Грузії коротка війна з Росією у серпні 2008 року спричинила падіння інвестицій не більш ніж втроє.

Збройний конфлікт по-різному впливає на інвестиції у різні сектори економіки. Особливо скорочуються інвестиції у високотехнологічні виробництва та підприємства з високою часткою маломобільних основних засобів, ризик пошкодження яких високий. Більше страждають також інвестиції, що націлені на внутрішній ринок країни, зокрема в сферах послуг (крім фінансових та телекомунікаційних) та споживчих товарів тривалого використання.

Незалежно від сектору, інвестори далі вкладають у країну, якщо вважають, що дохідність проектів компенсує ризик. Віддача інвестицій у вражених конфліктом країнах на 50% перевищує середню дохідність у групі країн із низьким рівнем доходів. Саме вищою дохідністю частково пояснюється більша стабільність інвестицій у видобуток корисних копалин.

Наскільки тривалим є негативний вплив збройного конфлікту на прямі іноземні інвестиції? Згідно з попередніми підрахунками, ПІІ починають відновлюватись в середньому через три роки після завершення масштабного (більше 1000 смертей) військового конфлікту. Ще одне дослідження вважає, що історія частих військових конфліктів у країні надовго підвищує ризикованість вкладень в цю країну в очах інвесторів. Проте є і заперечні оцінки.

Окремих досліджень іноземних інвестицій у країни із «замороженими» або «тліючими» конфліктами немає. Проте ці країни відносять до країн із високим або дуже високим політичним ризиком, що має значний негативний вплив на величину інвестицій. Опитування MIGA показало, що політичні ризики[3], разом із макроекономічною нестабільністю, є найважливішим чинником при прийнятті інвестиційних рішень у трирічному горизонті.

В країнах із «тліючими» конфліктами інвестори залишаються чутливими до змін рівня насилля. Наприклад, встановлено зв’язок між зростанням інтенсивності ізраїльсько-палестинського конфлікту та відтоком капіталу з Ізраїлю. У 2014 році, після несподіваного проведення збройної операції у секторі Газа, потоки прямих іноземних інвестицій в Ізраїль скоротились на 50%.

Майбутнє  прямих іноземних інвестицій в Україні

Ймовірно, що збройний конфлікт з Росією та підтримуваними нею бойовиками на Донбасі далі впливатиме на інвестиційні потоки в Україну. З одного боку, конфлікт локалізовано до невеликої частини України і інтенсивність його дещо знизилась порівняно із 2014-2015 рр. Проте, оскільки опонентом України виступає Росія, а збройні дії не вщухають, розвиток подій складно передбачити. Політичний ризик інвестування в Україну все ще дуже високий.

Крім того, як зазначено у огляді інвестиційного клімату від Держдепартаменту США, завдяки широкому висвітленню конфлікту міжнародними ЗМІ, вся країна пов’язується із конфліктом на Сході і не проводиться розмежування між різними регіонами країни. Щоб така відмінність стала зрозумілою більшій кількості потенційних інвесторів, необхідні час, відсутність ескалації конфлікту, активна інформаційна політика та позитивні приклади інвестицій. Питання також в тому, чи Україна може в складних економічних умовах запропонувати достатньо високу дохідність проектів для покриття пов’язаного з країною ризику.

В той же час деякі іноземні компанії не побоялись військових дій. Наприклад, французька компанія Biocodex інвестує у фармацевтичний ринок, попит на якому менш волатильний. Американська Cargill та китайська Cofco інвестують в логістику сільського господарства. Французька Nexans і японська Fujikura розпочали промислове виробництво у Львівській області, використовуючи такі переваги України як освічена та дешева робоча сила і близькість до європейських ринків. Успіх цих інвестиції може стати сигналом для інших потенційних інвесторів.

Справді, інвестори звертають увагу на чимало чинників як економічного, так і політичного характеру. Згідно з опитуванням MIGA, керівники мультинаціональних корпорацій у країнах із конфліктами більше турбуються непередбачуваними та безсистемними змінами державної політики щодо їхніх інвестицій, ніж питаннями безпеки. 62% опитаних визначили «регуляторні зміни» як основний політичний ризик, тоді як лише 15% та 4% відповіли, що війна та тероризм є основними загрозами для їхніх інвестицій. В країнах, що розвиваються, найбільше інвесторів постраждало саме від втручання уряду – регуляторних змін, невиконання контрактів, обмежень на трансфер і конвертацію прибутків та активів або порушення суверенних гарантій – а не від військових дій.

Згідно з опитуванням зацікавлених Україною інвесторів від компанії Dragon Capital, військовий конфлікт з Росією є меншою перешкодою, ніж широкомасштабна корупція і відсутність довіри до судової системи. Непередбачуваний валютний курс та нестабільна фінансова система практично настільки ж важливі. Можливо, це опитування применшує вплив війни, оскільки опитані інвестори вже цікавляться Україною попри збройний конфлікт. Але опитування підкреслює, що військовий конфлікт є лише одним із багатьох чинників, що впливають на іноземні інвестиції в Україну.

В Україні значна частина прямих іноземних інвестицій до війни насправді була реінвестованим українським капіталом. Тобто ще до війни існували проблеми, які заважали залученню реальних іноземних інвестицій. Їхнє вирішення актуальне і тепер. Про це наголошує і OECD: «Хоча політична та безпекова ситуація в останні роки погіршилися, проблеми є довгостроковими і полягають у неякісному бізнес-середовищі, слабких інституціях та повсюдній корупції».

Як далі зазначає OECD, «існує сильна спокуса подолати ці проблеми специфічними заходами зі стимулювання цільових інвестицій, але наголос має радше бути на покращенні бізнес-середовища у цілому спектрі областей державної політики»[4].

Вказані у статті FT покращення бізнес-середовища, які полягають у спрощенні деяких процедур при реєстрації та веденні бізнесу, відміні застарілих регулятивних норм, запровадженні системи Prozorro, є лише першими кроками. Без вирішення довгострокових проблем, на тлі конфлікту з Росією та помірно песимістичних прогнозів щодо глобальних інвестиційних потоків у 2017 та 2018 роках, на значне зростання реальних прямих іноземних інвестицій в Україну очікувати не варто.

Примітки:

[1] За статистикою OECD, близько $558 млн інвестицій в Україну є інвестиціями компаній, що реально діють у Нідерландах, тоді як решта – це капітал компаній спеціального призначення (SPE). За цими даними, сукупні інвестиції в Україну з Нідерландів є вищими, ніж згідно з українською статистикою ($11,42 млрд проти $6,4 млрд).
[2] Італійська Unicredit інвестує у свої дочірні банки в Європі через австрійський Unicredit Bank AG. Тому недавній продаж «Укрсоцбанку» російській «Альфа-Груп» відобразиться як зниження обсягу інвестицій з Австрії, а не Італії.
[3] Крім війни, до складових політичного ризику належать стабільність влади, передбачуваність її політики і дотримання нею взятих на себе зобов’язань, відсутність внутрішніх конфліктів тощо.
[4] Не йдеться навіть про створення спеціальних умов для іноземних інвестицій. У рейтингу обмежень прямих іноземних інвестицій (FDI Regulatory Restrictiveness Index) Україна має вищу позицію, ніж в середньому країни, що не входять до OECD.

В недавней статье Financial Times о прямых иностранных инвестициях в Украину прозвучали две основные мысли. Во-первых, новые прямые иностранные инвестиции в страну резко сократились после начала войны. Во-вторых, несмотря на некоторое улучшение бизнес-среды в Украине, политические проблемы и угрозы безопасности не позволяют инвестициям вернутся к прежним показателям. Однако важно понимать, что значительная часть довоенных ПИИ попадала в Украину через оффшорные компании и на самом деле имела украинское или российское происхождение. Несомненно, неопределенность вокруг военного конфликта с Россией ограничивает инвестиции в Украину. Чтобы повысить вероятность привлечения настоящего иностранного капитала, необходимо устранить значительные преграды на пути ПИИ, существовавшие еще задолго до начала конфликта.

После событий на Майдане и начала противостояния в Крыму и на Донбассе новые прямые иностранные инвестиции (ПИИ) в Украину значительно снизились – от $4,5 млрд в 2013 году до $410 млн в 2014 году. Несомненно, основной причиной падения стал военный конфликт с Россией и углубленный им политический и экономический кризис в стране.

При этом прямые инвестиции в Украину начали падать еще до событий 2014 года. Уже в 2013 году ПИИ снизились на 46,4% от $8,4 млрд в 2012 году – в результате сокращения спроса на украинский экспорт, ухудшения политической ситуации и экономической неопределенности. Похожее падение произошло в 2009 году на фоне резкого снижения глобальных инвестиционных потоков в результате финансового кризиса. Тогда ПИИ в Украину снизились на 56%.

В то же время, падение ПИИ более чем в десять раз в 2014 году стало беспрецедентным как в украинской истории, так и по сравнению с соседними странами. И несмотря на рост в 2015 году ($2,96 млрд) и за 6 месяцев 2016 года ($2,13 млрд), ПИИ все еще не достигли уровня 2013 и тем более 2012 года. Кроме того, этот рост в значительной мере вызван докапитализацией банков с иностранным капиталом, а инвестиции «с нуля» остаются на очень невысоком уровне.

Но насколько “иностранными” на самом деле были инвестиции в Украину до войны? И насколько значительным является влияние военного конфликта на Донбассе на ПИИ?

Источники прямых иностранных инвестиций в Украину

В структуре присутствующих в Украине прямых иностранных инвестиций как до войны, так и теперь, преобладают инвестиции компаний, зарегистрированных на Кипре (Рис. 1). В начале 2014 года их доля составляла 32,7%, а теперь равняется 24,4%. Кипр, Виргинские острова, Белиз – три “классических” офшора вместе отвечают за 29,6% объема ПИИ (38,8% в начале 2014 года).

Рисунок 1. Объем ПИИ в акционерный капитал в Украине по странам происхождения, $ млн

Большинство инвестиций из офшоров в Украину – это украинский или российский капитал, владельцы которого используют компании на Кипре и в других офшорах ради оптимизации налогообложения и получения специфического правового статуса. В частности, согласно исследованию, упомянутому в Обзоре инвестиционной политики от OECD, реальный объем российского капитала в Украине в конце 2014 года был по крайней мере втрое выше, чем согласно официальным данным (около $9,9 млрд, а не $2,7 млрд).

Немалыми, на первый взгляд, являются инвестиции из таких развитых стран, как Германия и Нидерланды. Однако величина и отсутствие роста инвестиций из Германии объясняется тем, что именно через немецкую компанию индийская “Арселор Миттал” контролирует “Криворожсталь”.

Нидерланды, в свою очередь, благодаря благоприятным налоговым и другим условиям также используются как офшор, и являются одним из крупнейших источников инвестиций в мире лишь формально. Например, часть $1,8 млрд инвестиций в телекоммуникационный сектор Украины объясняется тем, что компанией “Киевстар” владеет зарегистрированная в Нидерландах VimpelCom. Основным владельцем VimpelCom (через посредников) является российская “Альфа-групп”. Реальные инвестиции из Нидерландов на самом деле незначительны и представлены, например, компанией Unilever[1].

Еще более очевидным происхождение ПИИ в Украине становится, если рассмотреть вклад разных стран в рост объема ПИИ непосредственно перед кризисом (Рис. 2).

Рисунок 2. Чистый рост объема ПИИ по странам происхождения в 2012 году

В 2012 году Кипр и Британские Виргинские острова отвечали за 71,4% всего роста объема прямых иностранных инвестиций. В 2013 году их вклад снизился до 52,9%. После начала вооруженного конфликта именно объем инвестиций с Кипра снизился большевсего (капитал из офшоров преимущественно инвестировали в более пострадавший от конфликта и экономического кризиса Восток Украины).

На фоне движения капитала с Кипра, объемы и динамика инвестиций из других стран выглядят незначительными. Без него, другого очевидного офшора – Британских Виргинских островов – и России, динамика инвестиций из других стран выглядит следующим образом (Рис. 3).

Рисунок 3. Изменение объема ПИИ в Украине по странам, $млн*

*Данные за 2014 и 2015 годы не очень хорошо репрезентуют фактическое движение капитала, поскольку предопределены изменениями валютного курса и потерей инвестиций на оккупированной части Донбасса и в Крыму

Рост инвестиций из Нидерландов и Швейцарии – это также преимущественно украинский и российский капитал. Например, в феврале 2016 года свою долю в капитале “Нефтегаздобыча” увеличила до 55% дочерняя компания ДТЭК Рината Ахметова DTEK Oil&Gas B.V., зарегистрированная в Нидерландах. А среди совладельцев швейцарской компании Risoil, в 2014-2016 гг. вложившей около $70 млн в строительство зернового терминала в Ильичевском порту, есть бизнесмены из Украины.

Изменения инвестиций из других стран в значительной степени вызваны вложениями в банковский сектор. Например, докапитализация банков с иностранным капиталом привела к росту инвестиций из Австрии (“Райффайзенбанк банк Аваль” и Unicredit [2] ) и Венгрии (OTP).

Таким образом, падение прямых иностранных инвестиций после начала войны в основном вызвано резким уменьшением вложений украинских и русских предпринимателей, ранее проводивших свои капиталы через офшоры. К этому привел острый экономический кризис и неопределенность, связанная с военным конфликтом и политическими изменениями.

Поэтому речь идет не столько о возвращении реального иностранного капитала, а о создании условий для его привлечения. Насколько решающее значение в этом будет иметь вооруженный конфликт на Донбассе?

Военный конфликт как препятствие для прямых иностранных инвестиций

Гибель людей и физическая потеря инвестиций, трудности с обеспечением факторов производства, резкое падение внутреннего спроса – таким может быть прямое влияние войны на инвестиции. Конфликт также может вызывать неблагоприятные изменения государственной политики.

Действительно, исследование Многостороннего агентства по инвестиционным гарантиям (MIGA) показывает, что количество инвестиционных проектов “с нуля” после значительного конфликта (внутреннего или внешнего) падает в среднем на 34%, тогда как количество инвестированного капитала на 90%. Таким образом, конфликт больше влияет на крупные инвестиционные проекты.

Часто инвесторы предсказывают начало конфликта, поэтому прямые иностранные инвестиции падают еще до его начала.

В то же время, последствия вооруженного конфликта зависят от его природы, продолжительности и масштаба, которые часто более важны, чем сам факт войны. Например, в Сирии в результате кровавой гражданской войны ПИИ вообще отсутствуют, в Украине длительный конфликт на Востоке и угроза целостности страны привели к падению ПИИ в десять раз, а в Грузии короткая война с Россией в августе 2008 года повлекла падение инвестиций не более чем втрое.

Вооруженный конфликт по-разному влияет на инвестиции в разные секторы экономики. Особенно сокращаются инвестиции в высокотехнологичные производства и предприятия с высокой долей маломобильных основных средств, риск повреждения которых высок. Больше страдают также инвестиции, нацеленные на внутренний рынок страны, в частности в сферах услуг (кроме финансовых и телекоммуникационных) и потребительских товаров длительного использования.

Независимо от сектора, инвесторы дальше вкладывают в страну, если считают, что доходность проектов компенсирует риск. Отдача инвестиций в пораженных конфликтом странах на 50% превышает среднюю доходность в группе стран с низким уровнем доходов. Именно высшей доходностью частично объясняется более высокая стабильность инвестиций в добычу полезных ископаемых.

Насколько продолжительным является негативное влияние вооруженного конфликта на прямые иностранные инвестиции? Согласно предварительным подсчетам, ПИИ начинают возобновляться в среднем через три года после окончания масштабного (более 1000 смертей) военного конфликта. Еще одно исследование считает, что история частых военных конфликтов в стране надолго повышает рискованность вложений в эту страну в глазах инвесторов. Однако есть и другие оценки.

Отдельных исследований иностранных инвестиций в страны с “замороженными” или “тлеющими” конфликтами нет. Однако эти страны относят к странам с высоким или очень высоким политическим риском, что имеет значительное негативное влияние на величину инвестиций. Опрос MIGA показал, что политические риски [3], вместе с макроэкономической нестабильностью, являются важнейшим фактором при принятии инвестиционных решений в трехлетнем горизонте.

В странах с “тлеющими” конфликтами инвесторы остаются чувствительными к изменениям уровня насилия. Например, существует зависимость между ростом интенсивности израильско-палестинского конфликта и оттоком капитала из Израиля. В 2014 году после неожиданного проведения вооруженной операции в секторе Газа потоки прямых иностранных инвестиций в Израиль сократились на 50%.

Будущее прямых иностранных инвестиций в Украине

Вероятно, что вооруженный конфликт с Россией и поддерживаемыми ею боевиками на Донбассе будет дальше влиять на инвестиционные потоки в Украину. С одной стороны, конфликт локализован к небольшой части Украины и его интенсивность несколько снизилась по сравнению с 2014-2015 гг. Однако, поскольку в качестве оппонента Украины выступает Россия, а вооруженные действия не прекращаются, развитие событий сложно предусмотреть. Политический риск инвестирования в Украину все ещё очень высок.

Кроме того, как отмечено в обзоре инвестиционного климата от Госдепартамента США, благодаря широкому освещению конфликта международными СМИ, в значительной мере вся страна ассоциируется с конфликтом на Востоке и не проводится разграничение между разными регионами страны. Чтобы такое отличие стало понятным большему количеству потенциальных инвесторов, необходимы время, отсутствие эскалации конфликта, активная информационная политика и позитивные примеры инвестиций. Вопрос также в том, может ли Украина в сложных экономических условиях предложить достаточно высокую доходность проектов для покрытия связанного со страной риска.

В то же время некоторые иностранные компании не побоялись военных действий. Например, французская компания Biocodex инвестирует в фармацевтический рынок, спрос на котором менее волатильный. Американская Cargill и китайская Cofco инвестируют в логистику сельского хозяйства.

Французская Nexans и японская Fujikura начали промышленное производство во Львовской области, используя такие преимущества Украины, как образованная и дешевая рабочая сила и близость к европейским рынкам. Успех этих инвестиции может стать сигналом для других потенциальных инвесторов.

Действительно, инвесторы обращают внимание на немало факторов как экономического, так и политического характера. Согласно опросу MIGA, руководителей мультинациональных корпораций в странах с конфликтами больше беспокоят непредсказуемые и бессистемные изменения государственной политики по отношению к их инвестициям, чем вопросы безопасности. 62% опрошенных определили “регуляторные изменения” как основной политический риск, тогда как лишь 15% и 4% ответили, что война и терроризм являются основными угрозами для их инвестиций. В развивающихся странах больше всего инвесторов пострадало именно от вмешательства правительства – регуляторных изменений, невыполнения контрактов, ограничений на трансфер и конвертацию прибыли и активов или нарушения суверенных гарантий, – а не вследствие военных действий.

Согласно опросу заинтересованных Украиной инвесторов от компании Dragon Capital, военный конфликт с Россией является для них меньшим препятствием, чем широкомасштабная коррупция и отсутствие доверия к судебной системе. Непредсказуемый валютный курс и нестабильная финансовая система практически настолько же важны. Возможно, этот опрос преуменьшает влияние войны, поскольку опрошенные инвесторы уже интересуются Украиной, несмотря на вооруженный конфликт. Но важно то, что опрос показывает важность других факторов.

В Украине значительная часть прямых иностранных инвестиций до войны была на самом деле реинвестируемым украинским капиталом. То есть основные проблемы, мешающие привлечению реальных иностранных инвестиций, существовали и до войны. Необходимость их решения сохраняется. Об этом говорит и OECD: “Хотя политическая ситуация и ситуация с безопасностью в последние годы ухудшились, проблемы являются долгосрочными и заключаются в некачественной бизнес-среде, слабых институциях и повсеместной коррупции”.

Как дальше отмечает OECD, “существует сильное искушение преодолеть эти проблемы специфическими мероприятиями по стимулированию целевых инвестиций, но акцент должен скорее быть на улучшении бизнес-среды в целом спектре областей государственной политики”[4] .

Указанные в статье FT улучшения бизнес-среды, заключающиеся в упрощении некоторых процедур при регистрации и ведении бизнеса, отмене устаревших регулятивных норм, начале работы системы ProZorro, являются лишь первыми шагами. На фоне конфликта с Россией и умеренно пессимистических прогнозов относительно глобальных инвестиционных потоков в 2017 и 2018 годах без решения долгосрочных проблем, , значительного роста реальных прямых иностранных инвестиций в Украину ждать не стоит.

Примечания:

[1] Согласно статистике OECD, около $558 млн инвестиций в Украину являются инвестициями компаний, реально действующих в Нидерландах, тогда как остальные – это капитал компаний специального назначения (SPE). По этим данным, совокупные инвестиции в Украину из Нидерландов выше, чем согласно украинской статистике ($11, 42 млрд против $6, 4 млрд).
[2] Итальянская Unicredit инвестирует в свои дочерние банки в Европе через австрийский Unicredit Bank AG. Поэтому недавняя продажа “Укрсоцбанка” российской “Альфа-групп” отобразится как снижение объема инвестиций из Австрии, а не Италии.
[3] Кроме войны к составляющим политического риска принадлежат стабильность власти, предсказуемость ее политики и соблюдение ею взятых на себя обязательств, отсутствие внутренних конфликтов и тому подобное.
[4] Дело даже не в создании специальных условий для иностранных инвестиций. В рейтинге ограничений прямых иностранных инвестиций (FDI Regulatory Restrictiveness Index) Украина занимает более высокую позицию, чем в среднем страны, не входящие в OECD.

Европейский банк реконструкции и развития провел масштабное исследование Transition Report 2016 -2017, в котором очень детально изучил, как переход к рыночной экономике в различных странах сказывался на большинстве жителей: их благосостоянии, уровне удовлетворенности жизнью и даже физическом росте. Представлять исследование в Украину приехал главный экономист ЕБРР Сергей Гуриев. VoxUkraine записал его лекцию, которая проходила 23 ноября в Киевской школе экономики

Это первый “Доклад о переходном процессе” [к рыночной экономике], рассматривающий проблемы неравенства и инклюзивности. Раньше мы всегда рассматривали средние показатели стран, такие как ВВП или инвестиции, иногда секторальные показатели. Но как вы знаете, вопросы неравенства и инклюзивности актуальны и важны не только в странах, в которых мы работаем, но и на Западе. Некоторые люди связывают рост популизма в некоторых западных странах с тем, что последние 20 лет экономического роста и реформ, глобализации и технологического прогресса улучшили жизнь лишь части населения. Те, кто почувствовал себя обделенным, проголосовали за популистов. Именно поэтому мы решили написать о неравенстве и инклюзивности. Другая причина – к сожалению, наши страны были первопроходцами в росте популизма.

Основный вопрос, рассматриваемый нами, это то, как переход к рыночной экономике повлиял на отдельных людей, а не на страны в целом. Мы начинаем с динамики доходов. Также мы анализируем как субъективное чувство удовлетворения жизнью, так и объективные показатели благополучия. Мы рассматриваем неравенство возможностей и финансовую инклюзивность. Все-таки мы банк и для нас важно обеспечение людей финансовыми услугами. Этот набор данных, исследование “Жизнь в переходной период”, уникален. Опрос проводился в третий раз. Впервые – в 2006 году, во второй раз – в 2010 году.

Я вижу в аудитории многих преподавателей и студентов, поэтому призываю вас использовать эти данные. Их очень много, исследования провели в этот раз в большем количестве страны (34). Мы исследовали 29 посткоммунистических стран, а также пять стран без коммунистического прошлого, такие как Германия, Италия, Греция и Кипр. Также провели опрос в тех местах, что и в 2010 году. Поэтому вы можете сравнить динамику взглядов и уровня жизни в странах, исследуемых нами уже в третий раз. Более того, мы опросили около 51 тысячи домохозяйств.

Отчет состоит из четырех разделов. Я постараюсь представить по крайней мере три. В первом идет речь о неравенстве и динамике доходов разных групп населения. Второй рассказывает о том, как переход к рынку, повлиял в последние 25-27 лет на субъективное и объективное благосостояние людей. В третьем рассматривается неравенство возможностей в регионе, а в четвертом идет речь о финансовой инклюзивности.

Доходы людей и рост популизма в мире

Рассмотрим некоторые данные Доклада. Первые цифры не очень оптимистичные, но очень важные, поскольку мы получили в ответ на следующий вопрос. Мы спросили, доходы скольких людей, начиная с 1989 года, с начала перехода, росли быстрее, чем доходы населения богатых стран. У какой доли населения по крайней мере частично сократился разрыв по отношению к доходам жителей богатых стран? К сожалению, ответы показали, что лишь у меньшинства значительно сократился такой разрыв. В наших странах, в целом показавших хорошие результаты, среднестатический гражданин не увидел исчезновения или даже сокращения разрыва с богатыми странами. Богатство также очень сильно сконцентрировано у богатейших. Наш регион является уникальным, потому что большинство чрезвычайно богатых людей заработали свое состояние в секторе полезных ископаемых и необработанных продуктов.

Я начну с графика не из нашего региона. Это так называемый “график-слон” Милановича

График 1.1

На нем вы видите “слона” с хоботом в точке С и головой в точке А. Что означает этот “слон”? Он рассказывает вам историю нехватки инклюзивности в мировом росте доходов. Во-первых, посмотрите на распределение доходов в мире, скажем, на топ-1% населения, или на медианного жителя, или на самых бедных. И задайте вопрос: каким был темп роста доходов за 20 лет, от 1988 до 2008, в этом сегменте мирового распределения доходов? Вы видите, что положение топ-1% населения мира улучшилось. Доходы самых бедных 10% также росли, меньшими по сравнению со средними темпами в мире, но все же росли.

Средний класс мира выиграл больше всего. Это средний и высший класс Китая и Индии. Они получили огромные выигрыши от роста. Действительно, когда мы смотрим на бедные страны в целом, мы понимаем, почему наблюдается такое большое падение бедности в мире. Сейчас ее уровень около 10%, тогда как в начале 80-х она была на уровне около 40% от населения мира. Но мы также видим, что нижний сегмент среднего класса на Западе (около пункта В на графике) не улучшил свое состояние. Реальные доходы этих людей практически не выросли. Поэтому неудивительно, что многие люди из этого сегмента мирового распределения доходов поддерживают политиков-популистов и отвергают существующую систему.

Изменения доходов в регионе

Какова форма графика для нашего региона? Она отличается, но все же несколько напоминает слона (График 1.9). Мы также видим людей на самой вершине: у них лучшее образование, и им легче выиграть в рыночной экономике. К сожалению, в некоторых странах эти люди также имеют лучшие связи. Мы видим людей в нижней части. Это жители очень бедных стран. Конечно, закон условной конвергенции утверждает, что если вы живете в очень бедной стране, например, в Центральной Азии, вам легче расти. Поэтому неудивительно, что страны Центральной Азии растут быстрее, чем страны Центральной Европы. Скорость роста доходов этих людей выше средней.

График 1.9

Середина растет несколько медленнее. Если мы посмотрим на этого “слона” в начале реформ и в конце реформ, мы увидим, что в первые годы перехода доходы почти всего населения (кроме топ-5%) снижались. Если вернуться к середине 1990-ых и спросить, сколько людей в нашем регионе выиграло от первых лет реформы, ответ будет – топ-5%. Так случается не всегда. Такие графики, скажем, для Бразилии и Чили, выглядят иначе. Можно получить график, согласно которому бедное население выиграло больше, чем богатое. Но в нашем случае все наоборот.

График 1.3 типичен для страны из нашего региона, России, в которой топ-10% населения выиграло более всего. Другие также выиграли, но меньше, тогда как доходы самых бедных 10% снизились. То же происходило в первые годы реформ. За последние 20 лет распределение доходов практически не изменилось. График для США выглядел бы похожим образом. На сайте Доклада о переходном процессе вы можете увидеть такой график для любой страны мира.

График 1.3

Но это типичный график, показывающий нам, что Россия в среднем показала неплохие результаты – 70% роста за 27 лет. Однако этот рост ничего не говорит нам о нижних 80%. Поэтому если вы спросите в России: “Хорошо, ВВП в среднем вырос на 70%. Так сколько из вас получило эти 70% роста в свои карманы”?. Ответ будет – топ-20%. Остальные 80% не ощутили этого роста.

Украинская “катастрофа”

Как я и обещал, следующий график более удручающий. Это график о ситуации в Украине.

Он пугает, не так ли? Нет значительного роста неравенства, но все сообщают о падении доходов. Этот график показывает, что в Украине невозможно найти большое количество людей, которые скажут, что их доходы теперь выше, чем до начала перехода к рынку. В Украине есть некоторые очень богатые люди, но они не попали в наше исследование домохозяйств. Я буду говорить о них позже. Это гнетущий график, но стоит сказать, что график для России является более типичным для нашего региона, чем график для Украины.

Мы рассмотрели все страны – и вот итог того, что происходило (График 1.12).

График 1.12

Красным мы показываем людей, чьи доходы росли с ниже чем средней скоростью, а желтым тех, чьи доходы росли с выше чем средней скоростью. В Украине, “выше средней”, к сожалению, не значит рост, поскольку средний показатель – это все еще падение дохода. Если вы спросите, кто в среднем больше всего выиграл в результате этих реформ, в большинстве стран это будет топ-20-30%.

Этот график пугает. Но есть график еще пострашнее (График 1.13). Он о сокращении разрыва с развитыми странами. Здесь у нас три цвета. Зеленый значит, что ваш доход растет быстрее, чем в среднем в странах “Большой семерки” (G7). Желтый, напротив, означает более медленный чем в G7 рост. Красный показывает, что доходы вообще не росли, а падали. Именно это происходило в Украине. Все сегменты населения отчитываются о негативном росте, то есть о падении. В некоторых странах ситуация описывается лишь желтым и красным, в других тремя цветами. Босния и Герцеговина является типичной страной, в которой люди на вершине распределения сокращают отставание, доходы среднего класса растут, но не догоняют G7, а доходы людей внизу распределения вообще падают.

График 1.13

В России доходы падали в самых бедных 10%. Топ-40% в России сокращают разрыв. Средние 50% растут, но более медленными темпами, чем в богатых странах. Есть еще более бедные страны, в которых все или почти все улучшили доходы и сократили разрыв. Выделяются Беларусь и Польша. Эти страны начинали с приблизительно такими же доходами на душу населения, как Украина – и все же в этих странах почти все сократили разрыв с богатыми странами. Есть также новые страны нашей деятельности, которым удалось полностью устранить разрыв с богатыми странами.

Неравенство остается очень важной темой. Люди считают, что в последние пять лет неравенство выросло. Если вы посмотрите на график [Милановича] для Украины, он показывает, что в Украине неравенство, скорее всего, сократилось за 1996-2016 гг. За последние 20 лет не изменилось и неравенство в России. Но если вы спросите людей, считают ли они, что неравенство в последние пять лет сократилось, большинство во всех странах скажет, что неравенство выросло (График 1.15). Горизонтальная ось показывает изменение официального Джини-коэффициента. В странах слева коэффициент Джини снизился.

График 1.15

В странах справа официальные показатели неравенства выросли. Мы видим, что половина стран расположена слева, а другая половина справа, однако все они выше горизонтальной оси – и в любом случае, согласно официальной статистике, увеличение неравенства было очень незначительным. Но люди все равно считают, что неравенство в последнее время выросло.

Это можно объяснить тем, что официальные данные (как и наше исследование) не учитывают очень богатого или очень бедного населения. Однако люди видят бездомных на улицах и миллиардеров на телеэкранах и понимают, что неравенство может на самом деле быть выше, чем согласно статистике.

История о миллиардерах

График 1.17

Синие столбики (График 1.17) показывают соотношение доли богатства миллиардеров в нашем регионе и доли региона в мировом ВВП. Таким образом, если столбик выше 100%, в регионе непропорционально много чрезвычайно богатых людей. Единственными двумя регионами на уровне выше 100% являются развитые регионы и наш регион. Все другие развивающиеся страны создают меньше миллиардеров, чем позволяет их доля в мировой экономике. Это произошло не в один момент. В 2002 году мы все еще значительно отставали. Но этот график не настолько пугающий, как следующий (График 1.18).

График 1.18

Следовательно, вопрос в том, где богатые люди заработали свое состояние. Во всех регионах важной является финансовая сфера, но значение полезных ископаемых и необработанных товаров в нашем регионе выше, чем в других, а доля розничной торговли и производства значительно меньше. Большинство богатства в нашем регионе создано благодаря природным ресурсам и необработанным товарам.  Именно Россия и Украина в значительной мере ответственны за это.

Почему это уникально? Во всем мире есть экспортеры естественных ресурсов, в т. ч. в США. США теперь производят столько же нефти и газа, как Россия, и столько же нефти, как Саудовская Аравия. Однако очевидно, что другим странам удается облагать сверхприбыли налогами.

Что из этого следует? Наш Доклад содержит намного более детальные рекомендации действий. Необходимо выделить три проблемы. Первой является бедность. Большинство наших стран имеют средние доходы. Поскольку мы сейчас в Украине, сосредоточимся на других двух вызовах: неравенстве и концентрации богатства на вершине. Это разные вещи. На неравенство можно воздействовать двумя способами. Перераспределение направлено на снижение неравенства доходов, а предраспределение направлено на неравенство возможностей. Позже я расскажу кое-что о неравенстве возможностей в регионе.

Еще одна проблема – это концентрация богатства на вершине. Почему это важно? Если сильные государственные институты отсутствуют, существует риск того, что чрезвычайно богатые люди будут влиять на СМИ и политику. Они будут менять правила игры в свою пользу, таким образом становясь еще богаче и еще лучше защищая свое состояние.

Это затрагивает вопрос справедливости. Наблюдая чрезмерное влияние сверхбогатых, люди думают, что неравенство слишком высоко. Они также считают, что очень богатые люди, получившие свои состояния в секторе естественных ресурсов, не заслужили их. Таким образом, они поддерживают налог на наследство и ренты. Я и Франсис Малиж (Управляющий директор Европейского банка реконструкции и развития в странах Восточной Европы и Кавказа) часто бываем во Франции. Там началась напряженная дискуссия после того, как Томас Пикетти предложил значительно повысить налоги на богатство. Он не поддерживает налог на наследство, поскольку считает, что он непрактичен. Очень богатые люди настолько влиятельны, что смогут обойти эти налоги. Конечно, если бы не это, экономисты поддержали бы налог на наследство, потому что он справедливый и не искажает экономику.

Влияние перехода к рынку на благосостояние

Рассмотрим то, как переход влиял на благосостояние, а не только лишь на доходы. Почему это важно? Раньше я сравнил нынешние доходы с доходами в 1989 году. Я вижу многих молодых людей в аудитории, поэтому позвольте мне объяснить. Тогда было важно не только, сколько рублей ты зарабатывал. Вопрос был скорее в том, мог ли ты как-нибудь использовать эти рубли. Все получали более-менее одинаковую зарплату. Однако некоторые люди имели лучшие связи и могли купить, например, колбасу, тогда как другие имели худшие связи и могли купить лишь салат из морской капусты. Вот почему мы рассматриваем другие показатели.

Мы смотрим на рост людей и на субъективную оценку благосостояния или удовольствия жизнью. Почему мы обращаем внимание на рост? В экономике развития известно, что если вы вырастаете в более сложных условиях, ваш рост ниже. И именно сейчас люди, пережившие переходной процесс тогда, когда им было 0, 1 или 2 года (критический период для определения роста во взрослом возрасте), уже выросли.

График 2.3

Люди, рожденные в ранних 90-ых или в середине 90-х в Украине, уже достаточно взрослые, поэтому их рост перестал меняться. Мы можем измерить его и проверить, имели ли первые годы реформ влияние на рост во взрослом возрасте. К сожалению, оказалось, что эти люди на один сантиметр ниже, чем люди, родившиеся раньше или позже (График 2.3). Хотя может показаться, что это не так уж и много, на самом деле это огромное влияние. Представьте себе, рост выросших в зоне конфликта или гражданской войны также ниже на один сантиметр. Поэтому ранние годы перехода были очень болезненными.

Графики, которая я вам показал раньше, показывают, что доходы снизились для всех. А эти графики отражают реальные страдания, какие мы до сих пор можем отследить в низшем росте людей, рожденных в те времена. Это немного напоминает палеонтологические исследования ископаемых остатков, но здесь мы говорим о живых людях.

Стоит сказать, что эти люди счастливы. В экономике развития известно, что люди низкого роста иногда получают худшее образование, худшую работу и низшие доходы. Однако лучший доступ к экономическим возможностям и лучшее образование компенсировали эти проблемы. Оказывается, что несмотря на то, что их рост ниже, эти люди не чувствуют себя несчастными.

График 2.2

Рассмотрим, что случилось, используя этот график. Горизонтальная ось показывает доходы, ВВП на человека. Это все средние показатели по странам (позже я расскажу о неравенстве). Рассмотрим средние показатели. Это ВВП на душу (ПКС, логарифмическая шкала). Вертикальная ось показывает процент людей, соглашающихся с утверждением “Я доволен или очень доволен жизнью”. Вы видите три нетипичных случая в Центральной Азии. В этих странах, отвечая на вопрос: “Вы согласны?», люди всегда говорят: “Да, мы согласны”.

Рассмотрим две линии трендов. Нижняя показывает посткоммунистические страны (кроме трех стран в Центральной Азии) в 2010 году, а та, что выше – в 2016 году. Следовательно, тренд поднялся вверх, поскольку посткоммунистические страны выросли [по этому показателю] за 2010-2016 гг. За последние шесть лет наши страны стали более счастливыми, даже учитывая доходы.

Если мы сравним тренд переходных стран с трендом западных стран или других непереходных стран, мы увидим, что переходные страны были необычно несчастливыми, учитывая их доходы. Вы видите, что уже в 2010 году Италия была на линии тренда. Но остальные страны Запада (Франция, Германия, Швеция, Великобритания) оставались выше тренда в 2010. В опросе за 2016 год мы не исследовали Великобританию, Францию, Швецию. Мы повторно исследовали Германию и Италию, и кроме того, Грецию, Кипр и Турцию. Вы видите, что Германия опустилась и теперь более-менее на линии тренда. Все другие непереходные страны находятся ниже линии тренда.

Следовательно, раньше, учитывая доходы, жители переходных стран всегда были менее довольны своей жизнью. Я делал исследование на эту тему и показал, что это связано с макроэкономической нестабильностью в 1990-ые, снижением качества и доступа к общественным благам по сравнению с ожиданиями на основе коммунистического прошлого, высшим неравенством и т. д.

Доступ к образованию также сыграл роль. Старшие поколения понимали, что их человеческий капитал было сложно использовать в рыночных условиях. Младшие поколения, пошедшие в школу уже в рыночных условиях, увидели, что их образование лучше соответствовало рыночным реалиям. Я не говорю о том, что старое образование было хорошим или плохим, я лишь имею в виду то, что оно не подходило к новым условиям.

Когда мы исследовали этот вопрос раньше, мы предусматривали, что “переходной разрыв в степени счастья” рано или поздно исчезнет. В 2016 году мы наконец можем сказать, что это случилось. “Отставание в уровне удовлетворения жизнью” закрыто.

Теперь вернемся к росту взрослых. Во всех странах, особенно со средним уровнем доходов, каждый год увеличения ВВП приводит к увеличению роста людей (График 2.4)

График 2.4

Теперь рассмотрим График 2.3. Горизонтальная ось показывает не год рождения, а разницу между годом рождения и годом начала перехода к рыночной экономике.

Допустим, что переход начинался с либерализации цен. Средний рост людей, рожденных 30 лет до начала переходного процесса, равнялся 169 см. Дальше мы видим, как молодые люди становились все выше, пока не доберемся к тем, кто родился 2 или 3 года до начала перехода. Это люди, выраставшие во время переходного процесса. Потом мы видим большое падение. И только после этого периода младшие люди вернулись на линию тренда.

Так как переходы происходили в разные года в разных странах, мы можем отделить влияние возраста. Мы также учли другие факторы. Например, мы проверили, можно ли объяснить снижение роста падением ВВП. Действительно, влияние ВВП в первые годы жизни позитивное и значимое, поэтому чем большее падение в переходной период, тем большее негативное влияние на рост. Но влияние рождения в годы перехода также значимое, хотя и ниже. Таким образом, разница в росте лишь частично объясняется экономическими факторами. Социальный стресс также повлиял на рост.

Эта дискуссия касается средних показателей, в этом случае среднего роста людей, родившихся и выросших во время перехода. Как я уже говорил, мы обнаружили, что рождение во время перехода стоило вам 1 см роста. Что если мы спросим: “Какие группы населения пострадали более всего”? Оказалось, что это зависит от того, в какой семье вы родились (График 2.7). Например, если мы разделим выборку в зависимости от образования родителей, мы увидим, что менее образованные семьи пострадали больше. Поэтому, если вы росли в менее образованной семье, у вас была большая вероятность попасть под удар переходного шока. Более того, если ваша мать имела высшее образование, переходный шок на вас почти не повлиял.

График 2.7

Как я вам и обещал, мы также можем проверить, несчастны ли люди, родившиеся во время перехода (Таблица 2.4), являются ли их шансы найти работу или доходы ниже и т.д. Мы не обнаружили никакой разницы в том, что касается доходов, занятости или семейного состояния. Мы видим, что эти люди получили больше образования. Причина в том, что в наших странах, чем вы младше, тем больше образование вы получаете. Это произошло в результате дерегуляции образовательной системы и возросших возможностей для образования. Таким образом, образованием можно объяснить лишь часть высшей степени удовлетворения жизнью, но не полностью.

Вероятно, доступ к экономическим возможностям также важен.

Группы, рожденные после перехода, уже достигли максимального роста, но все еще учатся. Мы вернемся к изучению их социально-экономического положения через несколько лет.

Таблица 2.4

Равенство возможностей

Как экономисты, мы считаем, что неравенство в целом может быть хорошим или плохим, но уверены, что неравенство возможностей – это всегда плохо. Мы согласны с тем что, что независимо от того, где и в какой семье вы родились, вы должны иметь доступ к одинаковым профессиональным возможностям и образованию.

Как политические экономисты, мы считаем, что если в стране существует высокое неравенство возможностей, большинство будет считать это несправедливым и будет голосовать против системы. Реформы, не обеспечивающие равенство возможностей, могут оказаться неустойчивыми. Их можно развернуть. Это еще одна причина, почему мы считаем, что неравенство возможностей является плохим.

Как экономисты, мы также знаем, что вследствие неравенства возможностей некоторые люди не могут полностью реализовать свой потенциал, и это неэффективно. Таким образом, если талантливый человек родился в бедной семье и потому не может получить соответствующее образование и построить соответствующую карьеру, это неэффективно для общества в целом.

К сожалению, как в странах нашей деятельности, так и на Западе, пол, раса, происхождение, место рождения – все эти факторы часто имеют влияние [на возможности]. Здесь мы используем методологию, теперь достаточно привычную, согласно которой мы разделяем неравенство на факторы, на которые можно влиять, и на факторы, на которые нельзя повлиять.

Рассмотрим неравенство доходов, например, коэффициент Джини. Мы спрашиваем, какую долю коэффициента можно объяснить тем, что часть населения – это женщины или представители этнических меньшинств, выходцы из сельской местности или родившиеся в богатых семьях и т. д. Таким образом, мы рассматриваем факторы, на которые нельзя повлиять. Нельзя выбирать родителей и в большинстве случаев нельзя изменить пол. Нельзя изменить расу. Эти факторы показывают неравенство возможностей. Вы видите, что неравенство возможностей и неравенство результатов (в этом случае, доходов) связаны между собой (График 3.3.). Нет стран, в которых неравенство возможностей высокое, а неравенство доходов незначительное.

Причина очень проста. Если существует неравенство возможностей, люди, рожденные в неблагоприятных условиях, не могут построить успешную карьеру и поэтому зарабатывают немного.

График 3.3

График показывает, что неравенство возможностей ниже, чем общее неравенство. Следовательно, часть неравенства можно объяснить факторами, которые зависят от вас, тогда как часть неравенства доходов зависит от факторов, которые нельзя изменить, таких как пол, раса, место рождения и т. д. Значит ли это, что неравенство возможностей намного ниже, чем неравенство доходов? В этом случае – да. В некоторых странах, 20% неравенства доходов можно объяснить неравенством возможностей, тогда как в других – 50%.

График 3.4

Это разбивка неравенства возможностей на разные факторы в разных странах (График 3.4.). Среди этих факторов образование родителей, их членство в коммунистической партии, что в нашем случае означает принадлежность к элите. Также здесь пол, место рождения (сельская или городская местность), этническое происхождение и т. д. Например, мы видим, что в Германии неравенство возможностей небольшое. В большинстве стран нашей деятельности неравенство возможностей достаточно высокое. Например, в Украине характеристики родителей определяют почти все. Дальше следуют пол и место рождения.

Мы также рассматриваем другие результаты, такие как доступ к работе и образованию. Мы обнаружили, что неравенство возможностей в этой сфере достаточно высокое. Интересно, что женщины в нашем регионе имеют такой же или почти такой же уровень образования, как мужчины. А образование, как правило, позволяет зарабатывать больше. Например, высшее образование повышает доходы на 31%, что является нормальным показателем. Мы наблюдаем похожее на Западе. В США, этот показатель равнялся бы 40-50%, в некоторых странах Запада – 30%. Мы также видим, что несмотря на идентичный уровень образования, женщины зарабатывают приблизительно на 20-25% меньше, чем мужчины.

Мы также провели регрессионный анализ поддержки рыночных реформ и демократии. Мы обнаружили, что люди, зарабатывающие меньше, более склонны отбрасывать рыночные реформы и демократические изменения. Часть этого эффекта можно объяснить неравенством возможностей.

Выводы

Реформы повысили неравенство в большинстве стран нашего присутствия. От них выиграло очень бедное и очень богатое население, но не средние группы, по крайней мере не настолько. Лишь меньшинству реформы помогли выйти на уровень богатых стран. Это значительное меньшинство, но все-таки не большинство. Мы также увидели, что ранние годы реформ были достаточно, часто очень, болезненными.

Но разрыв в удовлетворении жизнью наконец исчез. Люди в переходных странах теперь настолько же счастливы или несчастливы, как люди с такими же доходами в других странах. Частично это случилось потому, что люди на Западе чувствуют себя менее довольными. Но люди в переходных странах стали счастливее. Когда мы исследовали эту проблему 10-15 лет назад, мы думали, что это случится быстрее. Но кризис 2010 года ударил по нашему регионе больше, чем по Западу. Однако сейчас ситуация наконец уравнялась. Можно сказать, что реформы принесли результат.

Из этого следуют определенные рекомендации относительно того, как разрабатывать реформы и как думать об инклюзивности. Они могут быть очень полезными для политиков Запада, рассуждающим о пенсионных реформах и реформах рынка труда, даже несмотря на то, что эти реформы не являются настолько болезненными, как переход от коммунизма к рыночной экономике. Однако эти реформы все равно будут болезненными. Некоторые реформаторы могут сказать, что в краткосрочном периоде, много людей почувствует боль, но в долгосрочной перспективе счастье вернется.

Опыт наших стран показывает, что в краткосрочном периоде люди сначала страдали, а потом появлялись позитивные результаты. Однако в некоторых странах страдание в самом начале привело к власти популистических политиков, утверждавших, что реформы следует развернуть. В некоторых случаях этим политикам удалось разрушить даже те несовершенные демократические институты, которые удалось построить. Демократические силы не могут вернуться к власти, поскольку в политической системе отсутствуют возможности для конкуренции. Поэтому со сценарием “сначала боль, потом результаты” есть определенные трудности.

Это значит, что при разработке реформ следует всегда помнить о максимальном и как можно более широком распределении выигрышей от реформы уже с самого начала изменений. Необходимо помогать наиболее уязвимым людям. Наш анализ показывает, что больше всего от реформ страдают люди с худшим образованием и меньшими доходами. Необходимо защищать их – и тогда они будут поддерживать реформы.

Источники: Видео лекции и Доклад ЕБРР за 2016 год

Лекцию записали Тарас Галайда, Киевский национальный университет строительства и архитектуры; Екатерина Кошлан, Украинский католический университет; Юлия Лебединская, Украинский католический университет; Максим Вышнянчин, Львовский национальный университет им. И. Франко. Редактировали Елена Шкарпова, редактор VoxCheck, и Ростислав Аверчук, приглашенный редактор VoxUkraine.

Європейський банк реконструкції і розвитку провів масштабне дослідження Transition Report 2016-2017, в якому дуже детально вивчив, як перехід до ринкової економіки в різних країнах позначився на більшості жителів: їхньому добробуті, рівні задоволеності життям і навіть зрості. Представляти дослідження в Україні приїхав головний економіст ЄБРР Сергій Гурієв. VoxUkraine записав його лекцію, яка проходила 23 листопада в Київській школі економіки

Це перший “Перехід для всіх: рівні можливості у нерівному світі” (Transition for all: Equal opportunities in an unequal world), що розглядає питання нерівності та інклюзивності. Раніше ми завжди розглядали середні показники країни, такі як ВВП або інвестиції, іноді секторальні показники. Але як ви знаєте, питання нерівності та інклюзивності стали актуальними та важливими не лише в тих країнах, в яких працює ЄБРР, але й на Заході. Дехто пов’язує зростання популізму в деяких західних країнах із тим, що останні 20 років економічного зростання та реформ, глобалізації та технологічного прогресу покращили життя лише частини населення. Ті, хто відчули себе обділеними, проголосували за популістів. Саме тому ми вирішили написати про нерівність та інклюзивність. Іншою причиною є те, що, на жаль, наші країни були першопрохідцями у зростанні популізму.

Основним питанням, яке ми розглядаємо, є те, як перехід до ринку вплинув на окремих людей, а не на країни загалом. Спочатку ми розглядаємо динаміку доходів. Також ми аналізуємо не тільки суб’єктивне відчуття задоволення від життя, але й об’єктивні показники добробуту. Ми розглядаємо нерівність можливостей та фінансову інклюзивність. Все ж таки ми є банком і для нас важдиво забезпечувати людей фінансовими послугами. Цей набір даних є унікальним. Опитування проводиться втретє. Вперше – у 2006 році, вдруге – у 2010 році.

Я бачу в аудиторії багатьох викладачів та студентів, тож закликаю вас використовувати ці дані. Їх дуже багато, цього разу дослідження проводилося у більшій кількості країн (34). Ми вивчили 29 посткомуністичних країн, а також п’ять країн без комуністичного минулого, таких як Німеччина, Італія, Греція та Кіпр. Ми також повторили його в тих же місцях, де проводили опитування у 2010 році. Тому ви можете порівняти зміни поглядів та рівня життя у тих країнах, які ми обстежуємо вже втретє. Ми опитали близько 51 тисячі домогосподарств.

Звіт має чотири розділи. Я постараюсь представити принаймні три. У першому йдеться про нерівність та зміни доходів різних частин населення. Другий розповідає про вплив переходу до ринку в останні 25-27 років на суб’єктивний та об’єктивний добробут людей. У третьому розглядається нерівність можливостей в регіоні, а в четвертому йдеться про фінансову інклюзивність.

Доходи людей та зростання популізму у світі

Розглянемо деякі дані Звіту. Перші числа, не дуже оптимістичні, але дуже важливі, ми отримали у відповідь на наступне запитання. Ми запитали про те, доходи скількох людей, починаючи з 1989 року, від початку переходу, зростали швидше, ніж доходи населення багатих країн. У якої частини населення принаймні частково скоротився розрив із доходами жителів багатих країн? Відповіді показали, що лише у меншості. На жаль, у наших країнах, які загалом показали добрі результати, пересічний мешканець не відчув зникнення або навіть скорочення розриву із багатими країнами. Багатство також дуже сильно сконцентроване серед багатіїв. Наш регіон є унікальним в тому, що в ньому більшість надзвичайно багатих людей заробили свої статки у секторі корисних копалин та сировинних товарів.

Я почну із графіка, що походить не із нашого регіону. Це так званий “графік-слон” Мілановича (Графік 1.1 – Нумерація графіків подана як у Звіті ЄБРР).

Графік1.1

На ньому ви бачите “слона” із хоботом в точці С і головою в точці А. Що означає цей “слон”? Він розповідає вам точну історію браку інклюзивності в світовому зростанні доходів. По-перше, погляньмо на світовий розподіл доходів, скажімо, на топ-1% населення, або на медіанного мешканця, або на найбідніших. І задаймо питання: яким був темп зростання доходів за 20 років, від 1988 до 2008, у цьому сегменті світового розподілу доходів? Ви бачите, що становище топ-1% населення світу покращилось. Доходи найбідніших 10% також зростали, меншими від середніх темпів у світі, але все ж зростали.

Середній клас світу виграв найбільше. Це середній та вищий клас Китаю та Індії. Вони отримали величезні переваги від зростання. Справді, коли ми дивимось на бідні країни загалом, ми розуміємо, чому спостерігається таке велике падіння бідності у світі. Зараз вона на рівні 10% населення світу, тоді як на початку 80-их бідних було близько 40%. Але ми також бачимо, що нижні частини середнього класу на Заході (біля пункту В на графіку) не покращили свого стану. Реальні доходи цих людей практично не виросли. Тому не дивно, що багато людей з цього сегменту світового розподілу доходів підтримують популістичних політиків та відкидають нинішню систему.

Зміни доходів в регіоні

Якою є форма графіку для нашого регіону? Вона відрізняється, але все ще трохи схожа на слона (Графік 1.9 нижче). Ми також бачимо людей на самій вершині: вони мають найкращу освіту, більш здатні виграти від ринкової економіки. На жаль, в деяких країнах ці люди також мають кращі зв’язки. Люди у нижній частині – це жителі дуже бідних країн. Звісно, закон умовної конвергенції стверджує, що якщо ви живете у дуже бідній країні, наприклад, в Центральній Азії, вам легше рости. Тому не дивно, що країни Центральної Азії зростають швидше, ніж країни Центральної Європи. Швидкість підвищення доходів цих людей є вищою за середню.

Графік 1.9

Ми також маємо середину, яка зростає дещо повільніше. Якщо ми подивимось на цього “слона” на початку реформ та наприкінці реформ, ми побачимо, що в перші роки переходу доходи майже всіх (крім топ-5%) знижувались. Якщо повернутись до середини 1990-х і запитати, скільки людей в нашому регіоні виграли від перших років реформи, відповідь буде – найбагатші 5%. Так відбувається не завжди. Такі графіки, скажімо, для Бразилії та Чилі, виглядають інакше. Можна отримати графік, за яким бідне населення виграло за багатих. Але в нашому випадку все навпаки.

Графік 1.3 є типовим для країни з нашого регіону, Росії, в якій топ-10% населення виграло найбільше. Інші також виграли, але менше, тоді як доходи найбідніших 10% знизились. Те ж саме відбувалось в перші роки реформ. За останні 20 років розподіл доходів практично не змінився. Графік для США виглядав би схожим чином. На сайті “Звіту про перехідний процес” ви можете побачити такий графік для будь-якої країни світу.

Графік 1.3

Але це типовий графік, який показує нам, що Росія дала загалом непогані результати – 70% росту за 27 років. Проте це зростання насправді нічого не говорить нам про нижні 80%. Тому якщо ви запитаєте в Росії: “Добре, ВВП в середньому зріс на 70%. То скільки з вас отримали ці 70% росту в свої кишені?”. Відповідь буде – топ-20%. Нижні 80% не побачили цього зростання.

Українська “катастрофа”

Як я і обіцяв, наступний графік більш гнітючий. Це графік про ситуацію в Україні.

Він лякає, чи не так? Не видно аж такого зростання нерівності, але всі повідомляють про падіння доходів. Цей графік показує, що в Україні складно знайти тих, чиї доходи тепер вищі, ніж на початку переходу до ринку. В Україні є дуже багаті люди, але вони не потрапили до нашого дослідження домогосподарств. Я говоритиму про них пізніше. Це гнітючий графік, але варто сказати, що графік для Росії є більш типовим для нашого регіону, ніж графік для України.

Ми розглянули всі країни – і ось підсумок того, що відбувалось (Графік 1.12).

Графік 1.12

Червоним проілюстровані ті респонденти, доходи яких зростали повільніше за середній показник, а жовтим ті, чиї доходи зростали швидше середнього. В Україні, “вище середнього”, на жаль, не означає зростання, оскільки середній показник – це все ще падіння доходу. Якщо ви запитаєте, хто в середньому найбільше виграв внаслідок цих реформ, в більшості країн це буде топ-20-30%.

Цей графік лякає. Але є ще страшніший (Графік 1.13). Він про гонку за розвиненими країнами. Тут ми маємо три кольори. Зелений означає, що ваш дохід зростає швидше, ніж в середньому у країнах “Великої сімки” (G7). Жовтий, навпаки, означає повільніше за G7 зростання. Червоний про те, що доходи взагалі не зростали, а падали. І саме це відбувалось в Україні. Всі сегменти населення звітують про падіння. В деяких країнах ситуація описується лише жовтим та червоним, в інших трьома кольорами. Боснія та Герцеговина є типовою країною, в якій люди на вершині розподілу скорочують відставання, доходи середнього класу ростуть, але не наздоганяють G7, а доходи людей внизу розподілу взагалі падають.

Графік 1.12

У Росії доходи падали у найбідніших 10%. Коли йдеться про топ-40% в Росії, вони скорочують розрив. Cередні 50% ростуть, але повільнішими темпами, ніж у багатих країнах. Є також бідніші країни, в яких всі або майже всі покращили свої доходи і скоротили розрив. Виділяються Білорусь та Польща. Ці країни починали із приблизно такими ж доходами на душу населення, як Україна – і все ж в цих країнах майже всі скоротили розрив із багатими країнами. Є також нові країни нашої діяльності, в яких всі усунули відставання від багатих країн

Нерівність залишається дуже важливою темою. Люди вважають, що нерівність зростала в останні п’ять років. Якщо ви подивитесь на графік [Мілановича] для України, він показує, що в Україні за 1996-2016 роки нерівність, найімовірніше, зменшилась. За останні 20 років не змінилась і нерівність в Росії. Але якщо ви запитаєте людей, чи вони вважають, що нерівність в останні п’ять років стала меншою, більшість у всіх країнах скаже, що вона зросла (Графік 1.15). Горизонтальна вісь позначає зміну офіційного коефіцієнта Джині. У країнах ліворуч коефіцієнт Джині знизився.

Графік 1.15

У країнах праворуч офіційні показники нерівності зросли. Ми бачимо, що половина країн розташовані зліва, а інші половина справа, проте всі є над горизонтальною віссю – і в будь-якому випадку, згідно з офіційними даними, зростання нерівності було дуже незначним. Проте люди все ще вважають, що нерівність останнім часом зростала.

Це можна пояснити тим, що офіційні дані (як і наше дослідження) не охоплює дуже багатого або дуже бідного населення. Проте люди бачать бездомних на вулицях та мільярдерів на телеекранах – і розуміють, що нерівність може насправді бути вищою, ніж за статистикою.

Історія про мільярдерів

Графік 1.17

Сині стовпчики (Графік 1.17) позначають відношення частки багатства мільярдерів в нашому регіоні до частки регіону у світовому ВВП. Таким чином, якщо стовпчик вище 100%, в регіоні непропорційно багато надзвичайно багатих людей. Єдиними двома регіонами більше 100% є розвинуті регіони та наш регіон. Всі інші країни, що розвиваються, генерують менше мільярдерів, ніж дозволяє їхня частка в світовій економіці. Це не трапилось відразу. У 2002 році ми все ще значно відставали. Але цей графік не настільки страшний, як наступний (Графік 1.18).

Графік 1.18

Отже, питання в тому, де багаті заробили свої статки. У всіх регіонах важливою є фінансова сфера, але частка природних ресурсів та сировинних товарів в нашому регіоні є вищою, ніж в інших, а частка роздрібної торгівлі та виробництва значно менша. Більшість багатства в нашому регіоні створена завдяки природнім ресурсам та сировинним товарам. Значною мірою, саме Росія та Україна відповідальні за це.

Чому це унікально? У всьому світі є експортери природних ресурсів включно із США. США тепер виробляють стільки ж нафти та газу, як Росія, і стільки ж нафти, як Саудівська Аравія. Однак очевидно, що іншим країнам вдається вилучати надприбутки за допомогою податків.

Що з цього слідує? Звіт містить набагато детальні рекомендації щодо дій. Необхідно виокремити три проблеми. Першою є бідність. Більшість наших країн мають середні доходи. Оскільки ми зараз в Україні, зосередимось на інших двох викликах: нерівності та концентрації багатства на вершині. Це різні речі. На нерівність можна впливати в два способи. Перерозподіл, який спрямований на зменшення нерівності доходів, та передрозподіл, який спрямований на нерівність можливостей. Пізніше я покажу дещо про нерівність можливостей в регіоні.

Інша проблема – це концентрація багатства на вершині. Чому вона важлива? Якщо відсутні сильні державні інститути, існує ризик того, що надзвичайно багаті впливатимуть на ЗМІ та політику. Вони змінюватимуть правила гри на свою користь, таким чином стаючи ще багатшими і ще краще захищаючи свої статки. Це піднімає питання справедливості. Спостерігаючи за надмірним впливом багатіїв, люди думають, що нерівність надто висока. Вони також вважають, що дуже багаті люди, що отримали свої статки у секторі природних ресурсів, не заслужили на них. Таким чином, вони підтримують податок на спадок та ренти. Я і Франціс Маліж (керуючий директор ЄБРР у країнах Східної Європи та Кавказу) буваємо у Франції. Там триває напружена дискусія після того, як Томас Пікеті зауважив, що податки на багатство мають бути набагато вищі. Він не підтримує податок на спадок, оскільки вважає, що він не є практичним. Багатії мають такий вплив, що зможуть обійти ці податки. Звісно, якби не це, економісти підтримали би податок на спадок, оскільки він справедливий та не спотворює економічні процеси.

Вплив переходу до ринку на добробут

Розглянемо те, як перехід вплинув на добробут. Раніше я показав вам порівняння теперішніх доходів та доходами у 1989 році. Я бачу багатьох молодих людей в аудиторії, тож дозвольте мені пояснити. Тоді було важливим не лише те, скільки рублів ти отримував. Питання було більше в тому, чи ти міг якось використати ті рублі. Всі отримували більш-менш однакову зарплату. Проте деякі люди мали кращі зв’язки і могли купити, наприклад, ковбасу, тоді як інші мали гірші зв’язки і могли купити лише салат із морської капусти.

Ось чому ми розглядаємо інші показники. Ми дивимось на фізичний ріст людей і на суб’єктивну оцінку добробуту або задоволення життям. Чому ми звертаємо увагу на зріст? В економіці розвитку відомо, що якщо ви виростаєте в складніших умовах, ваш зріст в дорослому віці менший. І саме зараз ті люди, які пережили перехід тоді, коли їм було 0, 1 або 2 роки (критичний період для визначення зросту у дорослому віці), є вже дорослими.

Графік 2.3

Люди, народжені в ранні 90-і або в середині 90-х в Україні, вже достатньо дорослі, тож їхній ріст перестав змінюватись. Ми можемо виміряти його і перевірити, чи перші роки реформ мали вплив на ріст у дорослому віці. На жаль, виявилось, що ці люди на один сантиметр нижчі, ніж люди, що були народжені раніше або пізніше (Графік 2.3). Хоча може видатись, що це не так вже й багато, насправді це величезний вплив. Уявіть собі, ріст тих, хто ріс у зоні конфлікту або громадянської війни, також нижчий на один сантиметр. Тому ранні роки переходу були дуже болючими.

Графіки, які я вам показав раніше, засвідчують, що доходи знизились для всіх. А ці графіки віддзеркалюють реальні страждання, які ми досі можемо бачити в нижчому рості людей, народжених в ті часи. Це трохи нагадує палеонтологічні дослідження, але тут ми говоримо про живих людей.

Варто сказати, що ці люди є щасливими. З економіки розвитку відомо, що люди нижчого росту іноді отримують гіршу освіту, гіршу роботу та нижчі доходи. Однак кращий доступ до економічних можливостей та краща освіта компенсували ці проблеми. Виявляється, що попри нижчий зріст, ці люди не є нещасливими.

Наступний графік (Графік 2.2) показує хороші новини. Розрив у задоволенні життям нарешті зник, оскільки перехідним країнам вдалось наздогнати інші країни у цьому вимірі.

Графік 2.2

Подивимось, що сталось, використовуючи цей графік. Горизонтальна вісь показує доходи, ВВП на особу (за ПКС, логарифмічна шкала). Це все середні показники по країнах (пізніше я розповім про нерівність). Вертикальна вісь показує відсоток людей, що погоджуються із твердженням “Я задоволений або дуже задоволений життям”. Ви бачите три нетипові випадки з Центральної Азії. В цих країнах, відповідаючи на запитання типу “Ви погоджуєтесь?”, люди завжди кажуть: “Так, ми погоджуємось”.

Розглянемо дві лінії трендів. Нижня показує посткомуністичні країни (крім трьох Центральноазійських країн) у 2010 році, а вища – у 2016 році. Отже, лінія піднялась доверху, оскільки посткомуністичні країни зросли [за цим показником] за період 2010-2016. За останні 6 років наші країни стали більш щасливими, навіть враховуючи вплив доходів.

Якщо ми порівняємо тренд для перехідних країн із трендом для західних країн чи інших неперехідних країн, ми побачимо, що перехідні країни були незвично нещасливими, враховуючи їхні доходи. Ви бачите, що у 2010 році Італія була вже нещасливою і тому показана на тренді. Але решта країн Заходу (Франція, Німеччина, Швеція, Сполучене Королівство) залишались вище тренду. В опитуванні за 2016 рік ми не досліджували Великобританію, Францію, Швецію. Ми повторно дослідили Німеччину та Італію, і крім того, Грецію, Кіпр та Туреччину. Ви бачите, що Німеччина опустилась і тепер є більш-менш на лінії тренду. Всі інші неперехідні країни нижче лінії тренду.

Отже, раніше, враховуючи доходи, жителі перехідних країн завжди були менш задоволеними своїм життям. Я робив дослідження на цю тему і показав, що це пов’язано із макроекономічною волатильністю у 1990-і, зниженням якості та доступом до суспільних благ порівняно із очікуваннями на основі комуністичного минулого, вищою нерівністю тощо.

Доступ до освіти також був важливим, а саме той факт, що старші покоління розуміли, що їхній людський капітал складно використовувати в ринкових умовах. Молодші покоління, що пішли у школу за ринкових умов, насправді побачили, що їхня освіта краще працювала в ринкових реаліях. Я не кажу, що стара освіта була доброю чи поганою, я лише маю на увазі, що вона не відповідала новим умовам.

Коли ми досліджували це питання раніше, ми передбачали, що “перехідний розрив щастя” рано чи пізно зникне. У 2016 році ми нарешті можемо сказати, що це сталось. Зрівняння рівня задоволення життям відбулось.

Тепер повернемось до росту дорослих. У всіх країнах, особливо з середнім рівнем доходів, кожен рік збільшення ВВП призводить до вищого зросту людей (Графік 2.4).

Графік 2.4

Тепер розглянемо Графік 2.3. Горизонтальна вісь показує не рік народження, а різницю між роком народження та роком переходу до ринку.

Графік 2.3

Припустимо, що перехід почався тоді, коли відбулась лібералізація цін. Середній зріст людей, що були народжені за 30 років до початку перехідного процесу, дорівнював 169 см. Далі ми бачимо, як молоді люди ставали все вищими, доки ми не доходимо до тих, хто народився за 2 чи 3 роки до початку переходу. Це люди, що виросли під час переходу. Потім ми бачимо велике падіння. І лише після цього періоду молодші люди повернулись на лінію тренду.

Ми можемо відокремити вплив віку, оскільки переходи відбувались в різні роки в різні країни. Ми також врахували інші фактори. Наприклад, ми запитали, чи можна пояснити зниження зросту падінням ВВП. Справді, вплив ВВП у перші роки життя позитивний та значущий, тому чим більшим було падіння в роки переходу, тим більшим був негативний вплив на зріст. Але вплив народження в роки переходу також є значущим, хоча і меншим. Таким чином, лише частина впливу пояснюється економічними чинниками, оскільки виглядає так, що соціальний стрес також впливав на зріст.

Ця дискусія стосується середніх показників, у цьому випадку висоти середньої людини, що народилась і росла під час переходу. Як я вже казав, ми встановили, що народження під час переходу коштувало вам 1 см росту. Що якщо ми запитаємо: “Які частини населення постраждали найбільше?”. Виявилось, що вплив залежить від того, в якій сім’ї ви народились (Графік 2.7).

Наприклад, якщо ми поділимо вибірку за освітою батьків, ми побачимо, що менш освічені сім’ї постраждали більше. Тому якщо ви зростали в менш освіченій сім’ї, у вас була більша ймовірність потрапити під удар перехідного шоку. Більше того, якщо ви виросли в сім’ї, в якій матір мала вищу освіту, вплив переходу на вас був практично відсутній.

Графік 2.7

Як я і обіцяв вам, ми можемо також запитати, чи люди, народжені під час переходу, є нещасливими (Таблиця 2.4), чи у них нижчі шанси знайти роботу, чи нижчі доходи тощо. Ми не знайшли жодної різниці у тому, що стосується доходів, зайнятості чи сімейного стану. Ми бачимо, що ці люди мають більше освіти. Причина в тому, що у наших країнах, чим молодшими ви є, тим більше освіти ви отримуєте. Це сталось внаслідок дерегуляції освітньої системи та зростання можливостей отримати освіту. Таким чином, освітою можна пояснити лише частину вищого задоволення життям, але не весь цей показник.

Ймовірно, доступ до економічних можливостей також важливий.

Групи, народжені після переходу, вже досягли максимального зросту, але все ще вчаться. Ми повернемось до вивчення їхнього соціально-економічного становища через декілька років.

Графік 2.4

Рівність можливостей

Як економісти, ми вважаємо, що нерівність загалом може бути доброю або поганою, але погоджуємось, що нерівність можливостей є поганою. Ми погоджуємось з тим, що незалежно від того, де і в якій сім’ї ви народжені, ви повинні мати доступ до однакових професійних можливостей та освіти.

Як політичні економісти, ми вважаємо, що якщо у країна є висока нерівність можливостей, більшість вважатиме це несправедливим і голосуватиме проти системи. Реформи, що не забезпечують рівність можливостей, можуть не бути стійкими. Їх можуть скасувати. Це ще одна причина, чому ми вважаємо, що нерівність можливостей є поганою.

Як економісти, ми також знаємо, що внаслідок нерівності можливостей дехто не може реалізувати свій повний потенціал, що є соціально неефективним. Таким чином, якщо талановита людина народжена у бідній сім’ї і тому не може отримати відповідної освіти та побудувати відповідну кар’єру, це неефективно для суспільства загалом.

На жаль, як у країнах нашої діяльності, так і на Заході, стать, раса, походження, місце народження – часто мають вплив [на можливості]. Тут ми використовуємо методологію, яка є тепер досить звичною, за якої ми розкладаємо нерівність на чинники, на які можна впливати, і на чинники, на які не можна вплинути.

Розглянемо нерівність доходів, наприклад, коефіцієнт Джині. Ми запитуємо, яку частину коефіцієнту можна пояснити тим, що частина населення – це жінки або представники етнічних меншин, виходці з сільської місцевості або народжені в багатих сім’ях тощо. Таким чином, ми розглядаємо чинники, на які не можна вплинути. Не можна вибрати батьків і в більшості випадків не можна змінити стать. Не можна змінити расу. Ці чинники показують нерівність можливостей. Ви бачите, що нерівність можливостей та нерівність результатів (в цьому випадку, доходів) пов’язані між собою (Графік 3.3.). Немає країн, в яких є висока нерівність можливостей та низька нерівність доходів.

Причина дуже проста. Якщо є нерівність можливостей, люди, що народжені за несприятливих умов, не можуть побудувати добру кар’єру і, як наслідок, матимуть низькі доходи.

Графік 3.3

Графік показує, що нерівність можливостей є нижчою, ніж нерівність загалом. Отже, частину нерівності можна пояснити чинниками, які залежать від вас, тоді як частина нерівності доходів залежить від чинників, які не можна змінити, таких як стать, раса, місце народження і т. д. Чи це означає, що нерівність можливостей набагато нижча, ніж нерівність доходів? У цьому випадку – так. В деяких країнах, 20% нерівності доходів можна пояснити нерівністю можливостей, тоді як в інших – 50%.

Графік 3.4

Це розклад нерівності можливостей на різні чинники в різних країнах (Графік 3.4.). Серед цих чинників є освіта батьків, їхнє членство в комуністичній партії, що в нашому випадку означає належність до еліти. Також тут стать, місце народження (сільська або міська місцевість), етнічне походження тощо. Наприклад, ми бачимо, що у Німеччині нерівність можливостей є низькою. В більшості країн нашої діяльності нерівність можливостей досить висока. Наприклад, в Україні характеристики батьків пояснюють майже все. Далі йдуть стать та місце народження.

Ми також розглядаємо інші результати, такі як доступ до роботи та освіти. Ми встановили, що нерівність можливостей у цьому вимірі є досить високою. Цікаво, що жінки у нашому регіоні мають такий же або майже такий же рівень освіти, як чоловіки. А освіта, як правило, призводить до вищих доходів. Наприклад, вища освіта підвищує доходи на 31%, що є нормальним показником. Ми спостерігаємо схожі тенденції на Заході. В США, цей показник дорівнював би 40-50%, в деяких країнах Заходу – 30%. Ми також бачимо, що попри ідентичний рівень освіти, жінки заробляють приблизно на 20-25% менше, ніж чоловіки.

Ми також провели регресійний аналіз підтримки ринкових реформ та демократії. Ми встановили, що люди, які заробляють менше, більш схильні відкидати ринкові реформи та демократичні зміни. Частину цього ефекту можна пояснити нерівністю можливостей.

Висновки

Реформи підвищили нерівність в більшості країн, в яких ми працюємо. Від них виграли дуже бідне та дуже багате населення, але не середні групи, принаймні не настільки. Лише меншості реформи допомогли вийти на рівень багатих країн. Це суттєва кількість представників меншості, але все-таки не більшість. Ми також побачили, що ранні роки реформ були досить болючими. Але розрив у задоволенні життям нарешті зник. Люди, що живуть в перехідних країнах, тепер настільки ж щасливі або нещасливі, як люди зі схожими доходами в інших країнах. Частково це сталось тому, що люди на Заході стали менш задоволеними. Але люди в перехідних країнах стали більш задоволеними. Коли ми досліджували цю проблему 10-15 років тому, ми думали, що це трапиться швидше. Однак криза 2010 року вдарила по нашому регіону більше, ніж по Заходу, що затримало зрівняння у почутті задоволення життям. Зараз ситуація нарешті зрівнялась. Можна сказати, що реформи принесли результат.

З цього випливають певні рекомендації щодо того, як розробляти реформи і як думати про інклюзивність. Вони можуть бути дуже корисними для політиків Заходу, що міркують над пенсійними реформами та реформами ринку праці тощо, навіть попри те, що ці реформи не є настільки болючими, як перехід від комунізму до ринкової економіки. Проте ці реформи теж були би болючими.

Деякі реформатори можуть сказати, що в короткостроковому періоді, багато людей відчує біль, але в довгостроковій перспективі задоволення життям повернеться. Досвід наших країн показує, що в короткостроковому періоді люди страждали, а потім з’явились позитивні результати. Проте в деяких країнах, початковий біль привів до влади популістичних політиків, які стверджували, що реформи слід розвернути. В деяких випадках, цим політикам вдалось зруйнувати демократичні інститути, якими недосконалими вони б не були. Демократичним силам не вдається повернутись до влади, оскільки політична система не є конкурентною. Тому зі сценарієм “спочатку біль, потім результати” є певні труднощі.

Це означає, що при розробці реформ слід завжди пам’ятати про максимальний і якомога ширший розподіл виграшів від реформи вже від самого початку змін. Необхідно допомагати найбільш вразливим людям. Наш аналіз показує, що найбільше від змін страждають люди з гіршою освітою та меншими доходами. Їх необхідно захищати – і тоді вони підтримуватимуть реформи.

Джерела: Відео виступу і Дослідження ЄБРР за 2016 рік

Лекцію записали Тарас Галайда, (Київський національний університет будівництва та архітектури), Катерина Кошлан (Український католицький університет), Юлія Лебединська (Український католицький університет), Максим Вишнянчин (Львівський національний університет ім. І. Франка). Редагували Олена Шкарпова, редактор VoxCheck, та Ростислав Аверчук, запрошений редактор VoxUkraine.

Измерение и оценка экономических аспектов развития национальных экономик происходят на основе ВВП. Однако соответствует ли данный показатель поставленной задаче? Экономическая мощь страны не сводится только к количественно определенному объему изготовленных благ. Какие же аспекты развития не учитывает ВВП и какие показатели должны прийти ему на смену?

Статья опубликована в рамках развития экономической дискуссии в Украине.

Показатель ВВП (валовой внутренний продукт) отражает совокупную стоимость конечных товаров и услуг, произведенных в стране за определенный промежуток времени, как правило, за год. В современных условиях, когда стремительно развивается информационная экономика, мир становится все более глобализированным и значительное внимание уделяется устойчивому развитию, измерение экономического роста показателем, который характеризует только объемы производства экономических благ, представляется не совсем уместным.

Историческая необходимость и обусловленность показателя ВВП

Показатель ВВП был предложен в 1930-х годах, а получил распространение после Второй мировой войны. Поскольку в 1930-х не было ни одного инструмента оценки параметров функционирования национальных экономик, то показатель ВВП позволил количественно описать масштабы деятельности экономической системы, которая преимущественно была представлена реальным сектором экономики. После Второй мировой войны экономическое восстановление стран Европы происходило по плану Маршалла, согласно которому финансовая помощь США пострадавшим странам направлялась в первую очередь на восстановление производства и реанимацию реального сектора экономики. Очевиден тот факт, что по темпам восстановления необходимо было оценивать эффективность этого процесса. Поскольку послевоенное восстановление предусматривало восстановление производственных мощностей стран, вполне закономерно, что оценка эффективности восстановительных мероприятий осуществлялась на основании сравнения объемов производства потребительских и промышленных товаров.

Стоит признать, что в то время показатель ВВП вполне соответствовал тогдашним потребностям в макроэкономической статистике и позволял сформировать информацию об экономическом потенциале национальных экономик (в части количественной оценки использования факторов производства).

Современная экономика и окончание эры ВВП

Современный глобализированный мир, движущийся по пути становления постиндустриальных экономик, уже несколько десятков лет характеризуется процессами перемещения производства из развитых стран в развивающиеся. При этом происходит переток рабочих мест из сферы производства в сферу интеллектуальных услуг. Объем производства промышленных товаров в развитых странах уменьшается вследствие перемещения производства в развивающиеся страны в связи с наличием в них более дешевых ресурсов.

Вместо этого происходит увеличение доли услуг финансового сектора в ВВП, который фактически представляет собой услуги, напрямую не влияющие на удовлетворение потребностей потребителей. Вместе с тем, создание добавленной стоимости в сфере финансового сектора происходит частично в результате спекулятивных операций, что не сопровождается повышением национального благосостояния и качества жизни населения.

Кроме того, рассматривая сущность показателя ВВП, можно заметить, что он не отражает качественных характеристик процесса производства общественных благ. Он не дает никакого представления об эффективности использования имеющихся ресурсов, о технологичности производства, о замещении нефти и газа альтернативными источниками энергии и т.д.. Проблемы использования ВВП, ограничения показателя ВВП, проблемы ВВП как показателя здоровья экономики и другие недостатки ВВП достаточно широко рассматривались, а потому не будем останавливаться на них подробно. Как отметил Джозеф Стиглиц: “То, что мы измеряем, информирует нас о том, что мы делаем. И если мы измеряем неправильные вещи, мы будем делать неправильные вещи”.

Что же, если не ВВП?

Оценка эффективности национальной экономики должна основываться не столько на экономических, сколько на неэкономических показателях. Дело в том, что функционирование любой экономической системы базируется на удовлетворении общественных потребностей, а получение прибыли, расширение доли рынка и т.п. являются производными. Поэтому измерять эффективность и мощь экономики необходимо именно на основе удовлетворения общественных потребностей. При этом необходимо учитывать различные категории потребностей: начиная с иерархии индивидуальных потребностей Абрахама Маслоу, заканчивая общественными потребностями, которые удовлетворяет государство (так называемые общественные блага – освещение улиц, качественная экология и др.).

Экономическая система капитализма не должна стать жертвой погони за приумножением капитала ради самого приумножения. Конечная цель этого процесса заключается в использовании капитала для удовлетворения потребностей общества, поэтому считаем, что именно использование капитала для повышения национального благосостояния должно превалировать в качестве результата функционирования экономической системы капитализма. В наши дни крупные корпорации все больше выделяют средства на благотворительность, что позволяет достичь социального эффекта и развития социальной ответственности бизнеса. Идея социальной ответственности бизнеса не лишена рациональности с экономической точки зрения. Наоборот, она опирается на закон благосостояния на основе эффективности Парето (когда положение одного субъекта улучшается без ухудшения положения другого субъекта) и равновесие Неша.

Определение успешности экономических систем должно происходить на основе показателей социальной эффективности и обеспечения материальных и духовных потребностей общества. Именно такие группы показателей, а не количественный объем изготовленных благ, позволят объективно оценить степень развития экономических систем и обществ. Стюарт Уэлис (Stewart Wallis) в противовес ВВП предложил к использованию пять показателей для измерения роста: Хорошие рабочие места; Благосостояние; Среда; Справедливость, Здоровье.

Акшай Малл (Akshay Mall), как альтернативу ВВП рассматривает уже используемый Индекс человеческого развития. Данный индекс учитывает Индекс ожидаемой продолжительности жизни, Индекс образования, Индекс дохода.

Дункан Гир (Duncan Geere) как альтернативу ВВП рассматривает такие показатели: Валовой национальный доход на душу населения, Индекс человеческого развития, Индекс счастья, Коэффициент Джини, Индекс социального прогресса.

Рассмотренные выше альтернативные подходы к определению уровня эффективности функционирования экономики базируются на демократических ценностях и рассматривают человека как высшую ценность. Однако использование данных показателей не вполне учитывает культурные особенности народов мира. Например, в некоторых странах роль женщин в обществе достаточно ограничена по сравнению с западными обществами, что будет влиять на разное восприятие таких категорий, как счастье и свобода.

Кроме того, стоит отметить формальность некоторых показателей. Например, возьмем Индекс образования. Данный показатель учитывает количество людей, имеющих диплом об образовании, однако не учитывает качество образования в стране. Определение показателей Индекса социального прогресса и Индекса счастья основано на анкетировании, что предполагает определенный уровень погрешности, поскольку опрос происходит выборочным способом. Показатели Национального дохода на душу населения и коэффициент Джини основаны на статистической информации, которая не учитывает теневой сектор экономики и теневые доходы населения.

Однако сегодня, даже учитывая недостатки показателей, альтернативных ВВП, они лучше отражают эффективность функционирования экономической системы страны в направлении повышения благосостояния каждого человека и национального благосостояния в целом. Учитывая это, использование данных показателей позволяет сформировать более объективную картину эффективности экономики и систем социального распределения разных стран. Место Украины по этим показателям (Рейтинг счастья: 79 место из 140 (2015 г.), Рейтинг качества жизни: 132 место из 140 (2015 г.), Индекс развития человеческого потенциала : 83 место из 187 (2014 г.)) далекое от первой десятки, однако позволяет объективно оценить ситуацию в стране и необходимость трансформации и развития экономики в пользу каждого гражданина.

Оценивать эффективность экономической системы и национальное благосостояние надо не по объемам потребления ресурсов и изготовленных благ, а по степени и качеству удовлетворенности потребностей общества. Для этого необходимо расширить границы восприятия человеком окружающего мира и самих себя от позиции Homo economicus до позиции Homo sapiens и Homo rationalis.

Сегодня изменения в Украине стоит начать с привлечения специалистов и опыта международных организаций в расчете рассмотренных показателей. Вместе с показателем ВВП необходимо публиковать показатели, характеризующие качественные параметры функционирования экономической системы Украины. Публикация этих показателей постепенно приведет к их использованию в науке, образовании и государственном управлении, что неизбежно повлияет на трансформацию подходов к пониманию и определению национального благосостояния страны.

Вимірювання та оцінка економічних аспектів розвитку національних економік відбуваються на основі ВВП. Проте чи відповідає даний показник поставленим завданням? Економічна потужність країни не зводиться лише до кількісно визначеного обсягу виготовлених благ. Які ж аспекти розвитку не враховує ВВП та які показники мають прийти йому на зміну?

Стаття опублікована у рамках розвитку економічної дискусії в Україні.

Показник ВВП (валовий внутрішній продукт) відображає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, що виготовлені в країні за певний проміжок часу, як правило, за рік. У сучасних умовах, коли стрімко розвивається інформаційна економіка, світ стає дедалі більш глобалізованим та значна увага приділяється стійкому розвитку, вимірювання економічного зростання показником, який характеризує лише обсяги виробництва економічних благ видається не зовсім доречним.

Історична необхідність та обумовленість показника ВВП

Показник ВВП був запропонований у 1930-х роках, а набув поширення після Другої світової війни. Оскільки до 1930-х не було жодного інструменту оцінки параметрів функціонування національних економік, то показник ВВП дозволив кількісно описати масштаби діяльності економічної системи, що переважно була представлена реальним сектором економіки. Після Другої світової війни економічна відбудова країн Європи відбувалась за Планом Маршалла, згідно з яким фінансова допомога США постраждалим країнам спрямовувалась у першу чергу на відновлення виробництва та реанімацію реального сектору економіки. Очевидним є той факт, що за темпами відбудови необхідно було слідкувати та оцінювати ефективність цього процесу. Оскільки післявоєнна відбудова передбачала відновлення виробничих потужностей країн, цілком закономірно, що оцінка ефективності відновлювальних заходів здійснювалась на основі порівняння обсягів виробництва споживчих та промислових товарів.

Варто визнати, що на той час показник ВВП цілком відповідав тогочасним потребам у макроекономічній статистиці та дозволяв сформувати інформацію про економічний потенціал національних економік (в частині кількісної оцінки використання факторів виробництва).

Сучасна економіка та закінчення ери ВВП

Сучасний глобалізований світ, що рухається на шляху становлення постіндустріальних економік, уже декілька десятків років характеризується процесами переміщення виробництва з розвинених країн до країн, що розвиваються. При цьому відбувається переплив робочих місць зі сфери виробництва до сфери інтелектуальних послуг. Обсяг виробництва промислових товарів у розвинутих країнах зменшується внаслідок переміщення виробництва в країни, що розвиваються, у зв’язку із наявністю в них дешевших ресурсів.

Натомість відбувається збільшення частки сфери послуг у ВВП, що фактично являють собою послуги, які прямо не впливають на задоволення потреб споживачів. Разом із тим, створення доданої вартості у сфері фінансового сектору відбувається частково внаслідок спекулятивних операцій, що не супроводжується підвищенням національного добробуту та якості життя населення.

Крім того, розглядаючи сутність показника ВВП, можна помітити, що він не відображає якісних характеристик процесу виробництва суспільних благ. Він не надає жодного уявлення про ефективність використання наявних ресурсів, про технологічність виробництва, про заміщення нафти та газу альтернативними джерелами енергії тощо. Проблеми використання ВВП, обмеження показника ВВП, проблеми ВВП як показника здоров’я економіки та інші вади ВВП достатньо широко розглядалися, а тому не будемо зупинятися на них детальніше. Як зазначив Джозеф Стігліц: “Те, що ми вимірюємо, інформує нас про те, що ми робимо. І якщо ми вимірюємо неправильні речі, ми робитимемо неправильні речі”.

Що ж, якщо не ВВП?

Оцінка ефективності національної економіки повинна базуватися не стільки на економічних, скільки на неекономічних показниках. Справа в тому, що функціонування будь-якої економічної системи базується на задоволенні суспільних потреб, а отримання прибутку, розширення частки ринку тощо є похідними. Тож вимірювати ефективність та потужність економіки необхідно саме на основі задоволення суспільних потреб. При цьому необхідно враховувати різні категорії потреб: починаючи з ієрархії індивідуальних потреб Абрахама Маслоу, закінчуючи суспільними потребами, що задовольняє держава (так звані суспільні блага – освітлення вулиць, якісна екологія тощо).

Економічна система капіталізму не повинна стати жертвою гонитви за примноженням капіталу заради самого примноження. Кінцева мета цього процесу полягає у використанні капіталу для задоволення потреб суспільства, тому вважаємо, що саме використання капіталу для підвищення національного добробуту повинно превалювати в якості результату функціонування економічної системи капіталізму. На сьогодні великі корпорації все більше виділяють кошти на благодійність, що дозволяє досягнути соціального ефекту та розвитку соціальної відповідальності бізнесу. Ідея соціальної відповідальності бізнесу не позбавлена раціональності з економічної точки зору. Навпаки, вона спирається на закон добробуту на основі ефективності Парето (коли становище одного суб’єкта покращується без погіршення становища іншого суб’єкта) та рівновагу Неша.

Визначення успішності економічних систем повинно відбуватися на основі показників соціальної ефективності та забезпечення матеріальних та духовних потреб суспільства. Саме такі групи показників, а не кількісний обсяг виготовлених благ, дозволять об’єктивно оцінити ступінь розвитку економічних систем та суспільств. Стюарт Уеліс (Stewart Wallis) на противагу ВВП запропонував до використання п’ять показників для вимірювання зростання: Гарні робочі місця; Добробут; Середовище; Справедливість; Здоров’я.

Акшай Малл (Akshay Mall), як альтернативу ВВП розглядає Індекс людського розвитку, який уже використовується. Даний індекс враховує Індекс очікуваної тривалості життя, Індекс освіти, Індекс доходу.

Дункан Гір (Duncan Geere) як альтернативу ВВП розглядає такі показники: Валовий національний дохід на душу населення, Індекс людського розвитку, Індекс щастя, Коефіцієнт Джині, Індекс соціального прогресу.

Розглянуті вище альтернативні підходи до визначення рівня ефективності функціонування економіки базуються на демократичних цінностях та розглядають людину як найвищу цінність. Проте використання даних показників не цілком враховує культурні особливості народів світу. Наприклад, у деяких країнах роль жінок у суспільстві є досить обмеженою в порівнянні із західними суспільствами, що впливатиме на різне сприйняття таких категорій, як щастя та свобода.

Крім того, варто відзначити формальність деяких показників. Наприклад, візьмемо Індекс освіти. Даний показник враховує кількість людей, що мають диплом про освіту, проте не враховує якості освіти в країні. Визначення показників Індексу соціального прогресу та Індексу щастя грунтується на анкетуванні, що передбачає певний рівень похибки, оскільки опитування відбувається вибірковим способом. Показники Національного доходу на душу населення та Коефіцієнт Джині базуються на статистичній інформації, яка не враховує тіньовий сектор економіки та тіньові доходи населення.

Проте на сьогодні, навіть враховуючи вади альтернативних до ВВП показників, вони краще відображають ефективність функціонування економічної системи країни в напрямі підвищення добробуту кожної людини та національного добробуту в цілому. З огляду на це використання даних показників дозволяє сформувати більш об’єктивну картину ефективності економіки та систем соціального розподілу різних країн. Місце України за цими показниками (Рейтинг щастя: 79 місце зі 140 (2015 р.), Рейтинг якості життя: 132 місце зі 140 (2015 р.), Індекс розвитку людського потенціалу: 83 місце з 187 (2014 р.)) далеке від першої десятки, проте дозволяє об’єктивно оцінити ситуацію в країні та необхідність трансформації і розбудови економіки на користь кожного громадянина.

Оцінювати ефективність економічної системи та національний добробут треба не за обсягами споживання ресурсів та виготовлених благ, а за ступенем та якістю задоволеності потреб суспільства. Для цього необхідно розширити межі сприйняття людиною навколишнього світу і самих себе від позиції Homo economicus до позиції Homo sapiens та Homo rationalis.

Сьогодні зміни в Україні варто розпочати із залучення спеціалістів та досвіду міжнародних організацій в розрахунку розглянутих показників. Разом із показником ВВП необхідно публікувати показники, що характеризують якісні параметри функціонування економічної системи України. Публікація цих показників поступово призведе до їх використання в науці, освіті та державному управлінні, що неминуче вплине на трансформацію підходів до розуміння та визначення національного добробуту країни.

1 2 3 4

Додатково по темі: Економіка