Останні 2,5 роки одні з найскладніших в українській історії: революція, окупація частини території, війна, економічна криза… Як це позначилось на думках і почуттях українців? Інна Волосевич з GfK Ukraine проаналізувала десятки соцопитувань і прийшла до несподіваних висновків: українці демонструють більш високий рівень патріотизму і взаємної довіри з більш оптимістичними поглядами на розвиток держави; підвищився рівень громадської активності та бажання зробити внесок у розвиток країни.

Вступ

Станом на 2014 рік в окупованих частинах Донецької та Луганської областей та Криму проживало близько 6,5 млн людей (приблизно 14% населення України[2]). За два роки після початку воєнного конфлікту в Україні зареєструвалось 1 788 527 внутрішньо переміщених осіб[3]. Загалом 22%[4] українців, що проживають на території, контрольованій урядом, вказали, що трагічні події на Сході України та в Криму безпосередньо торкнулися їх.

Після початку воєнного конфлікту розпочалась економічна криза: в 2014 році індекс інфляції склав 124,9, а у 2015 – 143,3[5]. Скорочення бюджетних видатків та підвищення тарифів на енергію та комунальні послуги до рівня покриття витрат насамперед вплинули на рівень життя найбільш вразливих груп населення, залежних від соціальної допомоги (зокрема, пенсіонерів). Як наслідок, економити на продуктах харчування в січні-березні 2016 року були змушені 19% українців (на противагу 10% в середньому за 12 місяців 2013 року), а 32% мало достатньо коштів на харчування, але були змушені економити на придбанні одягу та інших базових потребах (на противагу 25% у 2013 році)[6]. Рівень безробіття серед економічно активного населення зріс від 7,3% у 2013 році до 10,3% в першому кварталі 2016 року[7].

Основним завданням цієї статті є встановити, чи призвели війна та економічна криза 2014-2016 до зниження патріотичного ентузіазму людей, що виник після Революції гідності в лютому 2014 року? Ширшим питанням є: які зміни в портреті українського суспільства відбулися через два роки після Революції гідності та початку війни?

Порівняльний аналіз даних дослідження показує, що після березня 2014 року відбувся ряд соціальних змін. Далі в статті розкриваються основні зміни в поглядах населення на інституції, громадську активність та напрями розвитку країни[8].

Зростання національної єдності та відповідальності

Український соціолог Ірина Бекешкіна порівняла дані щорічного моніторингу 2013-2015 рр. Інституту соціології Української академії наук[9] та виокремила такі позитивні зміни в колективному портреті українців: у 2013 році пишались тим, що є українцями, 47% на противагу 67% у 2015 році; у 2013 році 16% українців відчували відповідальність за ситуацію в країні на противагу 30% у 2015 році; у 2013 році відчували себе відповідальними за ситуацію у місці проживання 26%, тоді як у 2015 році – 41%.

Лише 14% українців мали оптимістичний погляд та 32% мали надію на краще майбутнє України у 2013 році, тоді як у 2015 році ця кількість зросла відповідно до 23% та 44%[10]

У березні 2016 року 58% українців вважали, що членство в ЄС було б добрим для України, а 28% не погоджувались (для порівняння, у 2013 році відповідні показники становили 48% та 43%[4]. Ці показники залишались стабільними у 2014-2016 рр. Таким чином, для українців європейська інтеграція є не ситуативним нестабільним вибором, а постійною цінністю.

Зростання громадської активності

У жовтні 2015 року 41% українців повідомили про зростання готовності до пожертвувань впродовж останніх двох років (на противагу 12%, які повідомили про зниження готовності), 33% українців повідомили про зростання готовності захищати свої права, свободу та гідність (на противагу 8% тих, чия готовність знизилась), 22% повідомили про зростання готовності займатись волонтерською діяльністю у справах місцевої громади (на противагу 12%), 18% повідомили про зростання готовності стати членом організації громадянського суспільства (на противагу 12%)[11].

Благодійні внески у 2012 році зробило 23% українців, порівняно із 41%, що зробили це у 2014 році та 47% у 2015. Таке зростання особливо значне з огляду на збідніння населення, описане у вступі до статті. В той же час зростання частки волонтерів в останні 5 років не було настільки значним: впродовж року, що передував опитуванню в 2012 році, волонтерською діяльністю займалось 10%, а у 2015 – 13%[12].

Однак, коли замість питання про “волонтерство” (що є досить новим терміном для України, часто пов’язаним в свідомості людей в основному із підтримкою армії), ми запитали: “Чи використовували Ви вільний час для допомоги іншим або для соціально важливої діяльності?”, 54% міських жителів підтвердили, що робили це в 2011 році, в порівнянні з 69% у 2014 році[13]. Згідно з обома згаданими опитуваннями, частка волонтерів/тих, хто використовують вільний час для допомоги іншим або для соціально важливої діяльності, є найвищою серед молоді віком до 30 років.

На жаль, громадська діяльність українців переважно обмежується пожертвуванням коштів на допомогу армії та вразливих груп. Зокрема, 65% тих, хто жертвував кошти та/або займались волонтерством, робили це для української армії, тоді як інші займались переважно допомогою вразливим групам населення[12]. Участь у громадській активності як інструмент громадської взаємодії із органами влади у 2016 році знизилась: 20% міських жителів взяли участь принаймні в одному виді діяльності (зазначених на Рисунку 1) у 2013 році порівняно із 14% у 2016 році[14]Проте існує величезний потенціал для зростання участі громадян в даних видах діяльності. Зацікавленість всіма видами діяльності у переліку Рисунку 1 значно зросла – загалом від 26% населення, що були зацікавлені у принаймні одному виді діяльності, у 2013 році до 48% у 2015 році. Більше того, частка тих, хто хотів би знати більше про принаймні один із інструментів взаємодії із органами влади, зросла від 26% у 2013 році до 31% у 2016 році.

Рисунок 1. Участь та зацікавленість громадською діяльністю як інструментом громадської взаємодії із органами влади

v1

Джерело: Дослідження суспільної думки з метою оцінки змін поінформованості громадян про громадські організації та їхню діяльність було проведене GfK Ukraine для UNITER project / Pact Inc. в квітні 2013 року та квітні 2016 року, вибірка репрезентує населення міст (понад 100 тис.) та становить N=1200 у 2013 та N=794 у 2016 році (загальна вибірка у 2016 була національно репрезентативною та складала 2000, вибірка з 794 була виокремлена для порівняння із даними за 2013 рік).

Джерело: Дослідження суспільної думки з метою оцінки змін поінформованості громадян про громадські організації та їхню діяльність було проведене GfK Ukraine для UNITER project / Pact Inc. в квітні 2013 року та квітні 2016 року, вибірка репрезентує населення міст (понад 100 тис.) та становить N=1200 у 2013 та N=794 у 2016 році (загальна вибірка у 2016 була національно репрезентативною та складала 2000, вибірка з 794 була виокремлена для порівняння із даними за 2013 рік).

Зростання довіри

Довіра до співгромадян зросла від 45% у 2013 році до 52% у 2015 році. Що стосується соціальних інститутів, найбільший рівень довіри мають волонтери (59% у 2015), церква (50%), армія (22% у 2013 проти 41% у 2015) та громадські організації (18% у 2013 та 34% у 2015)[10]. “Волонтерів” додали до переліку соціальних інститутів лише у 2015 році з огляду на масштабну участь людей у допомозі армії через волонтерів. Станом на вересень 2014 року, 30% населення України допомагало армії через волонтерів.[15]

Довіра до ЗМІ знизилась від 37% у 2013 році до 19% у 2015 році[10], але це можна розглядати і як позитивну тенденцію, що віддзеркалює зростання усвідомлення того, що власники основних телеканалів мають політичні зобов’язання і можуть створювати спотворену інформацію – телебачення залишається основним джерелом новин та інформації про сучасні події для більшості українців[16].

У 2016 році довіра до органів влади залишається низькою, хоча і вищою, ніж у 2013 році, до початку Революції гідності. Дані наведено на Рисунку 2: 23% українців довіряли органам місцевої влади у червні 2016 року (порівняно із 16% у вересні 2013 року), 16% довіряли Президенту (порівняно із 14% у 2013, однак довіра до колишнього президента Віктора Януковича складала 2% у березні 2014 року після його втечі), 10% довіряли кожній з трьох гілок влади, Верховній Раді, Кабінету Міністрів та судам (порівняно із 5%, 8% та 7% у 2013 році, відповідно[17], зростання останнього показника може пояснюватись прийняттям нового закону про судову реформу 2 червня 2016 року, оскільки у березні 2016 року, рівень довіри становив все ще 6%).

Рисунок 2. Частка населення, що довіряє органам влади

v3

Джерело: Дані за 2013 – за результатами регулярного щомісячного опитування GfK Ukraine “Омнібус”. Дані за 2016 рік взято з Національного дослідження суспільної думки для Проекту USAID “Справедливе правосуддя” , проведеного GfK Ukraine.

Хоча нинішній Президент Петро Порошенко, обраний в травні 2014 року, є єдиним президентом в історії України, що був обраний в першому ж раунді більшістю виборців (55%), довіра до нього значно знизилась за два роки. Це є звичним явищем для всіх п’яти президентів, яких було обрано впродовж 25 років незалежності України. Незалежно від економічних умов під час президенства, українці досить швидко втрачали довіру до президентів: Леоніду Кравчуку, першому президенту незалежної України, перед його відставкою у 1994 році довіряло 16%, другому президенту Леоніду Кучмі перед завершенням повноважень у 2004 році[10], довіряло 15%, а Віктору Ющенку, обраному після Помаранчевої революції[18], перед закінченням терміну у 2010 році довіряло 19%[19]. Як зазначено вище, Віктору Януковичу після Революції гідності довіряло лише 2%.

Зниження виборчої активності

Патріотизм та громадська активність не трансформувались у політичну активність – явка виборців була дещо нижчою на всіх виборах, що відбулись у 2014-2015 рр. (президентських, парламентських та місцевих), ніж у 2010-2012 рр. Згідно із даними Центральної виборчої комісії, явка виборців склала 66,7% у першому раунді президентських виборів у 2010 році на противагу 60,2% у 2014; у парламентських виборах 2012 року явка дорівнювала 57,9% на відміну від 52,4% у 2014 році, а на місцевих виборах – 48,7% у 2010 на противагу 46,5% у 2015 році. Найбільш значним падіння явки на парламентських виборах виявилось серед населення віком 18-29 років (19% у 2012 році порівняно із 17% у 2014 році) та віком 60+ (27% та 25% відповідно)[20]. Падіння явки серед людей віком 60+ можна пояснити усуненням політичних партій та кандидатів, яких ця група активно підтримувала раніше, зокрема Партії регіонів на чолі із колишнім президентом Віктором Януковичем та Комуністичної партії. Падіння явки серед молоді є довготривалою тенденцією, що спостерігається з 2006 року, коли 57% з цієї групи голосували на парламентських виборах. У 2012 році їх було вже 47%, а у 2014 році – 35%[21]. Водночас, молодь є найбільш освіченою віковою категорією: 54% молоді має вищу або незавершену вищу освіту порівняно із 40% серед всього населення та меншою мірою використовує телебачення як джерело інформації, ніж решта населення (77% проти 87%), частіше віддає перевагу інтернету як джерелу інформації, ніж населення загалом (57% користуються інтернет-сайтами та 34% користуються соціальними медіа порівняно із 35% та 20% всього населення відповідно)[22].

Висновки

Незважаючи на війну, що триває, та економічну кризу, українці демонструють вищий патріотизм, оптимізм, громадянську відповідальність та громадянську активність у 2014-2016 порівняно із передвоєнною ситуацією. Однак громадянська активність не трансформувалась у політичну активність – низька участь у виборах (особливо серед людей віком 18-29, що складають найбільш активну та освічену категорію) та голосування згідно із популістською телерекламою або за “подарунки” за “правильне” голосування[23] є важливими чинниками повільної заміни політичної еліти та повільного темпу прогресивних реформ. Трансформації підвищеної громадянської відповідальності у політичну відповідальність можна досягти за допомогою полегшення взаємодії громадян із органами влади. У цій сфері існує надзвичайно потужний потенціал зростання участі громадян: 48% населення великих міст були зацікавлені у різноманітних інструментах впливу на органи влади у квітні 2016 року (на противагу 26% у 2013 році), тоді як лише 14% брали участь в такій діяльності (Рисунок 1).

Українці можуть навчитись різних інструментів впливу на органи влади або покращення умов життя в місцевих громадах внаслідок децентралізації та комунальних реформ, що тривають, шляхом взяття відповідальності за управління місцевими справами, зокрема, в багатоквартирних будинках. Досвід застосування інструментів громадського контролю за місцевою владою, об’єднаннями домовласників, компаніями з управління будинками може стимулювати контроль виборців і за центральними органами влади, в тому числі через свідому участь у виборах. Також зростання поширення інтернету може стимулювати розвиток незалежних ЗМІ та сприяти поширенню практик голосування на основі аналізу інформації про досягнення кандидатів та їх програм, поданих в незалежних ЗМІ.

Примітки:

[1] Революцією гідності узагальнено називають масові протести в Україні, що відбувались впродовж листопада 2013 року – лютого 2014 року, наслідком яких стала втрата президентських повноважень Віктором Януковичем, що втік із країни разом із сім’єю та найближчими союзниками.
[2] Дані Державного комітету статистики України станом на 01.01.2014
[3] Міністерство соціальної політики України, станом на 29.06.2016
[4] Дослідження суспільної думки для проекту USAID “Справедливе правосуддя”, виконане GfK Ukraine в червні 2016 року. Національно репрезентативна вибірка = 2600.
[5] Дані Міністерства фінансів України
[6] Регулярне опитування «Омнібус» GfK Ukraine, місячна національно репрезентативна вибірка N=1000 (квартальна вибірка = 3000, річна вибірка = 12000).
[7] Дані Міністерства соціальної політики України
[8] Офіційна статистика не включає даних з окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей. Ці території також не охоплені опитуваннями 2014-2016 рр., на які посилається дана стаття. Проведення опитувань на політичні теми на окупованих територіях шляхом особистого спілкування є небезпечним як для інтерв’юерів, так і для опитуваних. GfK Ukraine має досвід опитування населення на окупованих територіях на політичні теми шляхом телефонного інтерв’ю, але до результатів цих опитувань слід ставитись з обережністю з огляду на політичні переслідування на цих територіях. Вилучення даних щодо тимчасово окупованих територій з довоєнних опитувань з метою отримання тої самої географії для порівняння є проблематичним, оскільки зазвичай у базах даних відсутні назви сіл та невеликих міст. Тому представлені у статті тенденції віддзеркалюють як результати зміни суспільної думки, так і зміни території, на якій збирались дані.
[9] Інтерв’ю доступне на інтернет-сторінці Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
[10] Щорічна монографія Інституту соціології Української академії наук (ІС НАНУ) “Українське суспільство: соціологічний моніторинг”, випуск за 2015 рік, випуск за 2013 рік
[11] Національно репрезентативне опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у жовтні 2015 року, N=2040, прес-реліз доступний за посиланням
[12] Національно репрезентативне опитування “Благодійність та волонтерство в Україні”, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» та Соціологічною службою Центра Разумкова для Українського форуму благодійності у листопаді 2015 року, N=2009, прес-реліз доступний за посиланням
[13] GfK Roper Reports Worldwide survey, вибірка репрезентує міське населення України, N=1000 в червні 2011 та червні 2014.
[14] Падіння участі зазначено лише у громадських слуханнях, обговореннях проектів нормативних документів та участі в мирних зібраннях. Це можна пояснити тим фактом, що практика проплачених та кишенькових “слухань” та “зібрань” була поширеною до кінця 2013 року, і ця практика могла спотворити дані про участь у цих видах діяльності.
[15] Опитування проведене для UNITER project /Pact Inc. компанією GfK Ukraine, національно репрезентативна вибірка = 2000.
[16] Згідно зі щомісячним опитуванням «Омнібус» GfK Ukraine за квітень 2016 року, 87% вказали телебачення як основне джерело інформації, 35% – інтернет-сайти крім соціальних медіа та по 20% – газети та соціальні медіа.  Водночас поширення інтернету зростає. В останній квартал 2013 року користувались інтернетом 50% українців, порівняно із 60% у березні 2016 року.
[17] Дані за 2013 та 2014 року на основі регулярного щомісячного опитування GfK Ukraine “Омнібус”. Дані за 2016 рік взяті із Національного дослідження суспільної думки для Проекту USAID «Справедливе правосуддя», здійсненого GfK Ukraine.
[18] Мирні протести проти фальсифікації президентських виборів у листопаді 2004-січні 2005 рр., коли Віктор Янукович був проголошений президентом після двох раундів, але програв Віктору Ющенку, кандидату від опозиції, після третього раунду, який відбувся після викриття фальсифікації другого раунду.
[19] Динаміка підтримки Віктора Ющенка ґрунтується на даних опитувань, проведених у 2000-2013 Центром Разумкова, дані доступні в інтернеті за посиланням
[20] Балакірєва О.М., Бондар Т.В., Дмитрук Д.А. Електоральні орієнтації та поведінка виборців під час виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 р.” в “Український соціум”, № 4 (51). Стаття доступна за посиланням
[21] Прес-реліз конференції Фонду «Демократичні ініціативи» про парламентські вибори та значення результатів екзит-полу доступний за посиланням
[22] Регулярне опитування GfK Ukraine “Омнібус”, квітень 2016 року, національно репрезентативна вибірка N=1000.
[23] Лише 2 із 84 членів парламенту, яких було обрано в 2012 та 2014 роках у їхніх мажоритарних округах, не займались жодною “благодійною” діяльністю (що насправді означала пряму або непряму купівлю голосів). Джерело: Конечна-Саламатін І., Прищепа K. Ефективність механізмів патронажу в постмайданній Україні. Презентація на Третьому Форумі Міжнародної Соціологічної Асоціації 10-14 липня, 2016, Відень. Короткий зміст доступний за посиланням

Автор: Інна Волосевич, керівник відділу соціальних та політичних досліджень GfK Ukraine.

З часів здобуття незалежності в Україні спостерігається значне зростання показників смертності як серед чоловіків, так і серед жінок.  До початку війни Україна втрачала 80 людей на годину, що означало для нас ганебне друге місце у світі за рівнем кількості смертей на тисячу осіб (15.72 у 2014). Ми посідали місце між Південною Африкою (17.49) та Лесото (14.91), тоді як середній рівень по ЄС складав близько 10 людей.

Україна займає друге місце у світі за рівнем смертності

До початку війни Україна втрачала 80 людей на годину, що означало для нас ганебне друге місце у світі за рівнем кількості смертей на тисячу осіб (15.72 у 2014). Ми посідали місце між Південною Африкою (17.49) та Лесото (14.91), тоді як середній рівень по ЄС складав близько 10 людей. Подана нижче Діаграма 1 порівнює динаміку загального коефіцієнта смертності в Україні, Естонії, Росії та середнього показника по ЄС. Як бачимо, на початку 1990-х Україна та Естонія мали однакові показники, що були трохи кращі за показники Росії. До 1994 року в усіх трьох країнах спостерігалося стрімке зростання смертності. Після цього лише в Естонії зафіксовано стале падіння рівня смертності, тоді як в Росії та Україні до 2005 року зберігалася тенденція до його зростання. Із цього часу як у Росії, так і в Україні відзначається зниження загального рівня смертності, при чому в Україні цей рівень знижувався повільніше.

Діаграма 1: Загальний коефіцієнт смертності (на 1 000 населення).

Джерело: World Development Indicators

Чи можна звинувачувати систему охорони здоров’я?

І так, і ні. Смертність як підсумковий показник здоров’я населення залежить від низки чинників, зокрема від умов життя, середовища, доступу до державного соціального захисту та від поведінки, що впливає на здоров’я, зокрема паління, споживання алкоголю та від фізичної активності. Проте подеколи ЗМІ звинувачують систему охорони здоров’я в зростанні загальної кількості смертей. Якою є частка смертей, за яку справді відповідає система охорони здоров’я? Як виявляється, лише незначної кількості смертей можна уникнути за допомогою медичного лікування чи заходів державної політики. Яка ситуація в Україні щодо смертності, якої можна уникнути? Чи відповідає її динаміка динаміці загального коефіцієнта смертності?

Сама концепція «смертності, якої можна уникнути» виникла на початку 1920-х років у Великій Британії в процесі ретельного розслідування материнських смертей, що не мали б статися за умови нормального перебігу вагітності. Пізніше тему підхопив Девід Рутштейн, який звернувся до експертів з медицини, епідеміології, охорони здоров’я і суміжних галузей з метою виокремити низку діагнозів, які не повинні призводити до смерті чи інвалідності за умов вчасного та ефективного надання медичної допомоги. Група експертів припустила, що «хвороба, інвалідність або передчасна смерть», що настають за таких причин, мають бути сигналом тривоги та показником низької якості надання медичних послуг.

Початковий перелік передчасних захворювань, інвалідності та смерті Рутштейна було кілька разів переглянуто, щоб врахувати досягнення в галузі медицини, а також внести зміни, що відбулися в кодуванні причин смерті (Міжнародна класифікація хвороб, МКХ). Чарлтон з колегами зробили надзвичайний внесок у розвиток цієї концепції у кількох роботах про регіональну специфіку смертності, якої можна уникнути, в Англії та Уельсі. Пізніше концепцію було розширено – вона увібрала в себе причини смерті, яким можна запобігти не лише завдяки медичному втручанню, а й завдяки заходам державної політики.

Смертність, якої можна уникнути: причини, смерті від яких можна уникнути через медичне втручання та/або державну політку, спрямовану на здоров’я населення.
Причини, що піддаються лікуванню, або показники медичної допомоги: причини, смерті від яких можна уникнути виключно через медичне втручання.
Попереджувані причини смерті або показники державної політики, спрямованої на здоров’я населення: причини, смерті від яких можна уникнути за допомогою державної політики.

 

Отже, концепція смертності, якої можна уникнути, стосується всіх тих смертей, яким, зважаючи на сучасний рівень розвитку медичних знань та технологій, можна було б запобігти за допомогою сил охорони здоров’я через профілактику та/або лікування. Решта смертей включають такі, яких не можна уникнути через летальну природу хвороби, ліків проти якої ще не винайдено, через дуже похилий вік або через нещасний випадок, який не можна було передбачити та запобігти відповідними політиками/регулюванням.

Щодо доцільності застосування концепції, можна зазначити, що вибірка причин/хвороб, смерті, яких можна уникнути за допомогою медичного лікування або профілактики захворювань, залежить від конкретних обставин тієї чи іншої країни в той чи інший момент часу. Тож деякі зі смертей, яких сьогодні можна уникнути в розвиненій країні, могли не бути такими півстоліття тому. Так само, зважаючи на становище системи охорони здоров’я в країні, що розвивається, ліки від багатьох хвороб, доступні деінде, можуть бути наразі недоступними в цій конкретній країні. Проте в епоху глобалізації та відкритості більшість технологій, особливо пов’язаних зі здоров’ям, де-факто є доступними на ринку. Тому менш розвинені країни не використовують передові технології саме через відсутність ресурсів чи інші державні пріоритети, а не загальну наявність власне технологій. Таким чином, динаміка смертності, якої можна уникнути, є для країни набагато точнішим підсумковим показником функціонування наявних інституцій (як медичного обслуговування, так і політики у сфері охорони здоров’я), що впливають на стан здоров’я населення, ніж загальна смертність.

Індекс смертності, якої можна уникнути, вираховується на основі Бази даних ВОЗ про смертність. Перелік причин, смерті від яких є відповідальністю галузі охорони здоров’я, наведено в Таблиці 1 (Nolte and McKee 2004). Як випливає з таблиці, смерті від вказаних причин вважають такими, яких можна уникнути, лише коли вони стаються в межах вказаної вікової категорії. Причини, смерті від яких можна попередити шляхом заходів державної політики, включають рак трахеї, бронхів та легень (оскільки він пов’язаний передусім із палінням) та травматизм на дорогах. Низький або нульовий показник індексу смертності, якої можна уникнути, слугує для країни показником якісної роботи системи медичного обслуговування та державної політики, яку спрямовано на здоров’я населення, у відповідній галузі. Дані по Україні наявні з 1981 року. Проте до 2005 року кодування, що використовувалося для класифікації смертей, не дозволяло відокремити причини, смертей від яких можна уникнути, від інших. Тож неможливо порівнювати дані, що передують цьому періоду, з даними інших країн.

Таблиця 1: Причини,  смерті від яких можна уникнути шляхом медичного лікування (Nolte and McKee, 2004)

Назва групи Вік
1. Кишкові інфекції 0-14
2. Туберкульоз 0-74
3. Інші інфекції (дифтерія, правець, поліомієліт) 0-74
4. Коклюш 0-14
5. Сепсіс 0-74
6. Краснуха 1-14
7. Злоякісна пухлина товстої та прямої кишки 0-74
8. Злоякісна пухлина шкіри 0-74
9. Злоякісна пухлина грудей 0-74
10. Злоякісна пухлина шийки матки 0-74
11. Злоякісна пухлина шийки та тіла матки 0-44
12. Злоякісна пухлина яєчка 0-74
13. Лімфома Ходжкіна 0-74
14. Лейкемія 0-44
15. Хвороби щитовидної залози 0-74
16. Цукровий діабет 0-49
17. Епілепсія 0-74
18. Хронічний ревматичний порок серця 0-74
19. Гіпертонічна хвороба 0-74
20. Ішемічна хвороба серця 0-74
21. Цереброваскулярна хвороба 0-74
22. Усі респіраторні хвороби (за виключенням пневмонії/грипу) 1-14
23. Грип 0-74
24. Пневмонія 0-74
25. Виразка шлунку 0-74
26. Апендицит 0-74
27. Абдомінальна грижа 0-74
28. Жовчнокам’яна хвороба та холецистит 0-74
29. Нефрит та нефроз 0-74
30. Доброякісна гіперплазія передміхурової залози 0-74
31. Материнські смерті Будь-який
32. Вроджені серцево-судинні аномалії 0-74
33. Перинатальні смерті з будь-яких причин Будь-який
34. Нещасні випадки під час хірургічних операції та медичного обслуговування Будь-який

Як бачимо з Діаграми 1, смерті, яких можна уникнути завдяки медичній допомозі та нормативно-правовому втручанню, складають приблизно третину загальної смертності (наприклад, у 2010 році загальна смертність складала 15 випадків на 1,000 населення або 1500 випадків на 100,000, у той час як смертність, якої можна уникнути, була близько 600 випадків для чоловіків та 400 для жінок), динаміка цього показника в Україні залишається тривожною. Рівень смертності, якої можна уникнути, зростав в Україні від початку 1990-х. Іншим тривожним сигналом є приголомшлива різниця рівнів смертності, якої можна уникнути серед чоловіків та серед жінок. Хоча ця різниця загалом простежується і в інших країнах, в Україні вона величезна.

Діаграма 2: Смертність, яку можна попередити в Україні на 100 000 населення

m3

Важливо наголосити на тому, що до 2005 року рівень смертності, якої можна уникнути, є значно заниженим, оскільки в попередні роки Україна надавала статистику, яку класифікувала відповідно до радянської системи. Отже,і певні причини смерті об’єднували в широкі категорії. Це унеможливлює відокремлення причин смертей, яких можна уникнути, від неминучих. При цьому після 2005 року спостерігається певна позитивна динаміка. На жаль, дані обриваються на 2012 році, відколи Україна не надавала ВОЗ статистику із смертності.

Яке місце займає Україна серед інших країн щодо смертності, якої можна уникнути?

Щоб уникнути неспівставності данихї, було обрано період після 2005 року, коли всі країни перейшли на класифікацію МКХ-10. Як показують Діаграми 3 і 4, після 2005 року ситуація зі смертністю, якої можна уникнути серед чоловіків, погіршилася в Україні трохи значніше, ніж в Росії, і цей показник значно погіршився серед жінок. У порівнянні з Естонією, однією з трьох колишніх радянських республік, що нещодавно ввійшли до ЄС, ситуація виглядає вкрай критично. Смертність, якої можна уникнути, в Естонії майже вдвічі нижча протягом всього періоду, а різниця рівнів серед жінок навіть вища за різницю рівнів серед чоловіків.

Діаграма 3: Загальна смертність, якої можна уникнути, на 100 000 населення серед чоловіків

m4

Діаграма 4: Загальна смертність, якої можна уникнути, на 100 000 населення серед жінок

m5

Як і слід було очікувати, рівень смертності, якої можна уникнути, у Великій Британії значно нижчий порівняно з трьома іншими країнами, що вказує на величезний потенціал систем охорони здоров’я та державної політики щодо поліпшення здоров’я населення.

Чи є перспективи для покращення поза системою охорони здоров’я?

Діаграма 5 пропонує динаміку смертності, якої можна уникнути шляхом заходів державної політики. Така смертність в основному включає рак, пов’язаний із палінням, та дорожньо-транспортний травматизм. Цей показник можна простежити протягом всього періоду, отже на діаграмі динаміка з 1991 року. З цієї діаграми випливають кілька цікавих спостережень. По-перше, вона відображає гендерні аспекти користування автомобілем та паління в Україні. Незважаючи на тривожні повідомлення про зростаюче поширення паління серед жінок в Україні, паління набагато більше розповсюджено серед чоловіки. Також серед них більша частка водіїв. Тож рівень смертності в цій категорії у Великій Британії серед жінок вищий, ніж в Україні. По-друге, діаграма показує, що серед чоловіків смертність, якої можна уникнути за допомогою державної політики, в Україні набагато вища за цей показник у Великій Британії. Хоча вона і зменшується, та все ж досі має великий потенціал для покращення. По-третє, впродовж усього  періоду фактично відсутнє покращення щодо смертності серед жінок. Це має бути сигналом тривоги для політиків та чиновників.

Діаграма 5: Смертність, якої можна уникнути за допомогою заходів державної політики, на 100 000 населення

m6

Висновки

З часів здобуття незалежності в Україні спостерігається значне зростання показників смертності як серед чоловіків, так і серед жінок. Хоча після 2005 року фіксується певна позитивна динаміка, ситуація імовірно погіршується через війну та її несприятливі наслідки, але поки що це неможливо проаналізувати через відсутність даних. Всупереч звичній аргументації, систему охорони здоров’я можна вважати відповідальною лише за частку цих смертей – смертність, якої можна уникнути. Україна досі програє іншим країнам як щодо рівня, так і щодо динаміки смертності, якої можна уникнути. Естонія є надзвичайним прикладом, оскільки в 1991 році її рівень такої смертності дорівнював цьому показникові в Україні, а наразі вона займає набагато кращу позицію і наближається до рівня розвинутих країн. Аналіз смертності, рівень якої можна знизити засобами державної політики, демонструє значний потенціал стосовно паління та безпеки дорожнього руху.

Посилання:

1. Castelli, Adriana and Olena Nizalova. 2011. “Avoidable Mortality: What It Means And How It Is Measured”, University of York Centre for Health Economics Research Paper 63.
2. Rutstein, David D., William Berenberg, Thomas C. Chalmers, Charles G. Child, Alfred P. Fishman, and Edward B. Perrin. 1976. Measuring the Quality of Medical Care. New England Journal of Medicine 294 (11):7.
3. Charlton, J. R. H, R. M. Hartley, R. Silver, and W. W. Holland. 1983. Geographical variation in mortality from conditions amenable to medical intervention in England and Wales. Lancet 1 (8326):691-696.
4. Nolte, Ellen, and C. Martin McKee. 2004. Does Health Care Save Lives? Avoidable mortality revisited. London: The Nuffield Trust.

За 25 років незалежності Україна встановила дуже сумний рекорд: наша країна має найвищі темпи депопуляції в Європі.  Про це свідчить дослідження Світового банку  “What Underlies Ukraine’s Mortality Crisis?”. За чверть століття населення України скоротилось на 6,8 млн до 45,2 млн (дані Світового банку). VoxUkraine з’ясував, чи є тенденція до окращення демографічної ситуації, які хвороби забирають найбільше життів українців і які причини смерті найчастіші в кожній віковій групі.

Україна – країна, у якій смертність стабільно перевищує народжуваність, тобто природній приріст населення негативний. У перші чотири роки від підписання Акту проголошення незалежності у 1991 році смертність стрімко зростала і досягла максимуму у 1995  році – тоді померло 792 тисячі українців. З того часу кількість померлих поступово зменшувалась. За останніми даними, у 2015 році смертність склала 595 тисяч осіб.

Ми вивчили найпоширеніші причини смерті в кожній віковій групі. Наприклад, у 30-35 років люди найчастіше помирають від зовнішніх причин, деяких інфекційних та паразитарних хвороб та хвороб систем кровообігу. Більш детально – у нашій візуалізації, яка показує, від чого помирали українці протягом 2005 – 2015 років.

Діаграма народжуваності схожа на схему американських гірок. До 2001 року вона стрімко падала, згодом потроху зростала, але з  2012 року увійшла знов у піке. У 2015 році  народилось 412 тисяч дітей (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції), тоді як сумарний коефіціент народжуваності на одну жінку складав 1,506 порівняно з 1,078 у 2001 році .

Варто виділити і позитивні моменти: середня тривалість життя за останні 20 років досить суттєво зросла. У 2015 році середня очікувана тривалість життя чоловіків склала 66,2 роки, а жінок – 76,2 порівняно з 61,5 та 72,8 у 1996 році.

Якщо аналізувати причини смертей, то українці помирають переважно через хвороби системи кровообігу*. На другому місці – новоутворення (куди входить рак), а на третьому – зовнішні причини смерті: умисні (вбивства і самогубства) або ненавмисні (нещасні випадки, пов’язані з транспортним рухом або викликані вогнем; утоплення; отруєння; падіння).

показники смертності1

Використані дані Державної служби статистики України, а також результати дослідження Світового банку “What Underlies Ukraine’s Mortality Crisis?” 2010-го року.

*-варто зазначити, що інколи на ці причини списують смерті з інших причин – наприклад, нез’ясованих.

Одним з питань, що досить неочікувано виникло в процесі обговорення конституційних змін в Україні у 2015 році, було право на збройний самозахист, ініційоване електронною петицією до Президента П. Порошенка та підтримане НУО “Українська асоціація власників зброї”. Це призвело до напруженої дискусії в рамках Робочої групи з прав людини Конституційної Комісії, що затримало прийняття розділу з прав людини. Дискусія щодо лібералізації прав на володіння зброєю мала додатковий емоційний резонанс в Україні через російську агресію та військовий конфлікт на сході Україні, що призвів, серед іншого, до обороту нелегальної зброї в України.

Основна ідея цього аналітичного звіту полягає в тому, що наразі закріплення на конституційному рівні права на володіння вогнепальною зброєю не рекомендоване з ряду причин. Зокрема, регулювання цього питання на конституційному рівні надзвичайно мало поширене, лише три конституції в усьому світі містять його. Більш важливо те, що ідея дозволу зброї для захисту житла і власності, запропонована авторами петиції, повністю суперечить європейській системі абсолютного захисту життя. Таке положення суперечитиме обов’язкам України перед Радою Європи та стане перепоною для інтеграції в ЄС. Враховуючи це, було б добре вдосконалити звичайне законодавство щодо володіння зброєю. Остання частина аналітичного звіту присвячена розгляду деяких проблемних аспектів законопроекту про цивільну зброю та боєприпаси, який було подано до Парламенту України.

Вступ

Питання права на “збройний самозахист” виникло під час поточних дебатів в рамках процесу внесення змін до Конституції у 2015 році[1]. Дискусія почалася з електронної петиції до Президента, поданої НУО “Українська асоціація власників зброї” 29 серпня 2015. Петиція вимагає від Президента:

  1. Внести зміни до Ст. 27 Конституції України, надаючи кожному право  на вільне володіння вогнепальною зброєю “для захисту свого життя і здоров’я, житла та власності, життя і здоров’я інших людей, конституційних прав і свобод у разі узурпації влади, посягань на конституційний лад, суверенітет та територіальну цілісність України. Реалізація права на вільне володіння вогнепальною зброєю регулюється відповідним законом та може бути обмеженою лише за рішенням суду щодо окремої особи”; та
  2. Прийняти закон  “Про цивільну зброю та боєприпаси”, проект якого (№ 1135-1) було зареєстровано в українському Парламенті (Верховній Раді) 5 лютого 2015 року[2]. Останній виводить право носити короткоствольну[3]  вогнепальну зброю із права на збройний самозахист.

Вже протягом перших шести днів після ініціювання петиція набрала необхідну мінімальну кількість підписів, 25 000; загальна кількість осіб, що підписали петицію – 36 244[4]. 4 вересня Президент П. Порошенко доручив Голові Конституційної комісії Україні (КК) розглянути запит авторів петиції в рамках Робочої групи з прав людини, куди були б запрошені відповідні партнери,  наприклад, автор петиції, представники різних політичних кіл, державних органів, НУО та експертів для подальшої дискусії[5] .

Що стосується законопроекту, Президент послався на загальний законодавчий розсуд Верховної Ради. 27 жовтня 2015 року запропоновані зміни до Конституції публічно обговорювалися під час конференції, організованої Робочою групою, в якій взяли участь відомі українські та закордонні експерти та  практики. Більшість учасників не бачила потреби в тому, щоб гарантувати право на збройний самозахист на конституційному рівні. Після конференції Робоча група призначила підгрупу, яка визначила б законодавство, що стосується зброї та боєприпасів для цивільного населення, та запропонувала вдосконалення існуючої нормативно-правової бази у світлі міжнародних зобов’язань України. Під час останнього засідання 17 березня 2016 року підгрупа дійшла висновку, що немає необхідності вносити зміни до Конституції, але визнала необхідність вдосконалення існуючого законодавства та розробила список законодавчих актів, які потрібно прийняти.

У цьому звіті досліджено питання того, чи слід закріплювати право на володіння вогнепальною зброєю в Конституції України у світлі відповідних європейських практик та стандартів, яких Україна дотримується як член Ради Європи, та прийнятих у країнах-членах ЄС в рамках  напрацьованої нормативно-правової бази Європейської спільноти (acquis).

У висновку звіту зазначено, що наразі немає причин, що зумовлювали б необхідність закріплення права на володіння вогнепальною зброєю в Конституції, натомість були напрацьовані пропозиції щодо вдосконалення існуючого законодавства.

Право на збройний самозахист та володіння зброєю: Конституція України та європейська нормативно-правова база

Положення чинної Конституції та запропоновані зміни

Конституція України визначає право на самозахист як право вживати заходів для захисту свого життя та здоров’я, а також життя та здоров’я інших людей, але не визначає засоби, за допомогою яких може здійснюватися це право:

“Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.”

Петиція Президенту пропонує внести зміни до Ст. 27, додавши абзац, який розширюватиме обсяг права на самозахист, зокрема, включаючи власність та житло в перелік об’єктів, які можна захищати, і чітко вказуватиме на право володіння та використання вогнепальної зброї для самозахисту.

У звіті визначено три конкретні приводи для занепокоєння щодо змін, які пропонує внести петиція:

  1. Це нове положення непрямо передбачатиме обмеження на “право на життя”, визначене як невід’ємне та основоположне у першому абзаці тієї ж Ст. 27 Конституції, отже, таким чином переважає над захистом життя як таким[6]. Крім того, запропоновані законодавчі зміни суперечитимуть міжнародним правовим зобов’язанням України, що гарантують абсолютність права на життя[7].
  2. Запропонована зміна пов’язує збройний самозахист із захистом житла та власності, таким чином створюючи потенційно небезпечну прогалину в юридичному дискурсі, та можливість переважання права на житло і власність над правом на життя;  іншими словами,  захист власності може мати рівне чи навіть більше правове обґрунтування, ніж право на життя. Крім того, визначенням «власності» можна зловживати, поширюючи його на побутові предмети, що приведе до відверто непропорційного привілеювання власності над життям.  Це також суперечитиме загальній ідеї самозахисту як використання  розумної сили проти незаконної загрози. Більше того, в рамках європейських цінностей та принципів, право на життя слід розглядати як основне визначальне право для всіх людських прав та свобод; соціальних, політичних, економічних (включно з правами на житло і власність). Відповідно, будь-яке запропоноване “право”, що ставить під загрозу право на життя, є нечинним за визначенням. Це було багато разів доведено в Європейському суді з прав людини, при цьому наголошувалося, що право на життя було ключовою цінністю у демократичному суспільстві, яке   “[…] є одним з фундаментальних положень Конвенції, відхилення від якого не допускається”[8].
  3. Обґрунтування запропонованої поправки щодо збройного самозахисту є проблематичним, оскільки воно визначає «захист конституційного ладу, суверенітету та територіальної цілісності України» як обґрунтування права на збройний самозахист. За чинною Конституцією захист суверенітету та територіальної цілісності України визначено як  “найважливіша функція держави, справа всього українського народу” (Ст. 17), і в той час, як “Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,” (Ст. 65) є обов’язком громадян України,  чітко зазначено, що обов’язком  держави (не окремого громадянина) є не тільки захист себе за допомогою регулярних збройних сил та правоохоронних органів, але також визначення та виявлення “ворогів держави” та, більше того, застосування зброї проти них. Надання на громадянам на індивідуальному рівні права застосовувати зброю проти тих, хто, на їхню думку, загрожує конституційному  ладу чи цілісності України, створює потенційно катастрофічні можливості для зловживань.

Порівняння: європейські стандарти та практики

З порівняльної точки зору конституційне законодавство, що регулює збройний самозахист та право придбавати, володіти та використовувати зброю, є досить мало поширеним. Як повідомляється, чітко сформульоване право на носіння вогнепальної зброї було включене лише у 15 конституцій за всю історію конституціоналізму[9]. Лише три конституції в усьому світі все ще містять це право[10]. Це Гватемала[11] і Мексика[12] окрім добре відомого прикладу США[13] (і обидві передбачають це право з численними законодавчими обмеженнями). На додачу до історичного контексту прийняття цих конституцій, слід зазначити, що жодна з вищевказаних трьох країн не належить до європейської парадигми прав людини. Захист прав людини у Сполучених Штатах Америки  – країні, що є моделлю для більшості прихильників права на збройний самозахист – не є абсолютним.  Очевидним прикладом є застосування смертної кари у США, що залишається досить поширеним і викликає спротив з боку країн-членів Ради Європи, де смертну кару було викорінено.

В контексті європейських цінностей та практик жодна з європейських конституцій не передбачає збройного самозахисту та не гарантує права на носіння чи володіння вогнепальною зброєю на індивідуальному рівні[14]. Останнє зазвичай врегульоване звичайним законодавством, яке, у свою чергу, повинне відповідати вимогам та обмеженням, розробленим Радою Європи та ЄС. Рада Європи розглядає питання контролю вогнепальної зброї в Рекомендації Комітету Міністрів  №  R (84) 23 про гармонізацію національного законодавства щодо вогнепальної зброї. З огляду на зростання злочинності із застосуванням вогнепальної зброї та її міжнародне поширення, Комітет Міністрів закликав країни-члени європейської спільноти прийняти законодавство, яке спрямоване на заборону певних видів зброї для фізичних осіб (наприклад, автоматична зброя, короткоствольна зброя для стрільби свинцевими боєприпасами і т. ін.), встановлення вимоги щодо одержання дозволу на інші типи зброї  (наприклад, вогнепальна зброя з довжиною ствола менше ніж 30 см) та впровадження обов’язкового декларування певних типів зброї.

ЄС дотримується тієї ж обмежувальної логіки у своїй директиві 91/477/EEC зі змінами, внесеними директивою 2008/51/EC, розрізняючи три категорії зброї: 1) зброя категорії “А”, не дозволена для володіння приватними особами, що включає військові вибухові снаряди, автоматичну зброю та боєприпаси вибухової, проникаючої чи запалювальної дії; 2) зброя категорії “B” (наприклад, напівавтоматична зброя, вогнепальна зброя для стрільби одиночними пострілами під патрон центрального запалення), володіння якою вимагає одержання дозволу, що може бути наданий особам, які можуть довести, що в них є поважна причина на придбання зброї, досягли віку 18 років чи старше та не становлять небезпеки для себе, громадського порядку чи громадської безпеки; 3) зброя категорії “C” (наприклад, довгоствольна нарізна вогнепальна зброя для стрільби одиночними пострілами), що підлягає декларуванню. У світлі зростання загрози глобального тероризму в Європі, зокрема, застосування вогнепальної зброї терористами проти мирних громадян у Парижі 13 листопада 2015 року, Європейська Комісія запропонувала внести зміни до директиви ЄС з метою подальшого посилення боротьби ЄС проти нелегального обігу вогнепальної зброї, застосовуючи більш скоординований та узгоджений підхід. З цією метою проект директиви передбачає більш суворі правила щодо переробки спортивної зброї (наприклад, мисливських гвинтівок) в автоматичну, заборону певних типів напівавтоматичної зброї, однакові для всіх стандарти щодо деактивації зброї, обмеження терміну дії дозволу на зброю до п’яти років.

Апроксимація законодавства про зброю країн-членів ЄС в першу чергу спрямована на покращення контролю за переміщенням вогнепальної зброї через кордони[15] і також намагається підвищити безпеку осіб, що поставлені під загрозу через збільшення застосування зброї. Спільні вимоги Європейського Союзу вважаються мінімальними і не забороняють країнам-членам ЄС впроваджувати суворіші обмеження. Для досягнення цих цілей європейські країни вжили достатніх законодавчих заходів, хоча і з певними відмінностями у прийнятому законодавстві залежно від країни. Загалом національне законодавство намагається досягти балансу між контролем володіння вогнепальною зброєю, захистом життя осіб та врахуванням обґрунтованих інтересів осіб, що бажають придбати зброю для спорту, полювання чи самозахисту. Такий підхід включає регулювання придбання та володіння зброєю, передбачає розвинуту систему правил маркування, реєстрації та зберігання зброї, встановлює підстави для відкликання дозволу та кримінальне покарання за порушення законодавства.

Наприклад, в Німеччині відповідні положення викладено в звичайному законі “Про зброю” (Waffengesetz[16]), який доповнено низкою підзаконних актів. Закон визначає дві категорії зброї: 1) заборонена зброя; та 2) зброя, що потребує ліцензії або дозволу, окрім газових та сигнальних пістолетів, які можна придбавати без будь-якого дозволу. Ліцензію може бути надано тільки особі, яка досягла віку щонайменше 18 років, є фізично та психічно дієздатною для володіння зброєю, може продемонструвати шляхом спеціального тестування, що має відповідний технічний досвід безпечного поводження зі зброєю, може довести потребу у придбанні зброї та має поліс страхування відповідальності. У випадку попередньої судимості за певні злочини, членства у незаконній організації чи алкоголізму особа не може вважатися “достатньо надійною” для володіння зброєю. Необхідність у придбанні зброї визначається, наприклад, якщо особа, що звертається із запитом, перебуває в небезпеці (наприклад, прокурор, що розслідує справи з організованої злочинності), але також якщо особа, що звертається із запитом, практикує стрільбу по мішенях як вид спорту. Більше того, закон розрізняє між дозволом на придбання та володіння зброєю та дозволом на носіння зброї поза межами житла особи. Для останнього необхідно подавати окремий запит та виконувати певні вимоги. Отже, володіння чи носіння вогнепальної зброї без необхідного дозволу становить кримінальний злочин.

Подібні законодавчі положення прийнято і в інших країнах-членах ЄС. Швейцарію інколи називають країною, що передбачає конституційне право громадян на володіння зброєю.  Це неправильне твердження: у Швейцарії різні правила володіння вогнепальною зброєю поширюються на представників Швейцарської армії, ополчення[17], та інших осіб.

Структура швейцарського ополчення передбачає, що чоловіки-громадяни Швейцарії (жінки можуть бути добровольцями) проходять початкову військову підготовку тривалістю від 18 до 21 тижня, після чого вони повертаються до своєї цивільної роботи, будучи зобов’язаними відбути певну кількість днів військової служби протягом наступних років. Під час початкового навчання членам ополчення надається службова зброя (Ordonanzwaffe, гвинтівка чи пістолет) і право тримати її вдома та використовувати на офіційних навчаннях. Після залишення військової служби члени ополчення можуть придбати свою службову зброю на умовах, які застосовуються до придбання вогнепальної зброї цивільними особами. В цьому аспекти швейцарське законодавство слідує тій же класифікації зброї, що і законодавство країн-членів ЄС, та розрізняє між забороненою зброєю та зброєю, що підлягає одержанню дозволу або декларуванню. Однак правила одержання ліцензії на володіння зброєю менш суворі, ніж у країнах-членах ЄС. Наприклад, особа, що не має судимості, може придбати вогнепальну зброю, не доводячи спеціальної потреби в цьому, окрім випадків, якщо є причини, що суперечать цьому. Проте швейцарське законодавство розрізняє між дозволом на придбання/володіння зброєю та дозволом на носіння зброї в громадських місцях.

Що стосується останнього, особа, що звертається із запитом, повинна пройти тест та довести, що вона перебуває у реальній небезпеці та має очевидну необхідність у зброї як засобі самозахисту. Більше того, правила викладені вище, застосовуються загалом до громадян Швейцарії, в той час як деяким іноземцям, залежно від їхньої національності, може бути заборонено придбавати чи володіти зброєю.

Закон про вогнепальну зброю 1968 року у Сполученому Королівстві передбачає суворі вимоги щодо придбання певних типів вогнепальної зброї, які не заборонені законом. Відповідне свідоцтво видається начальником поліції за місцем проживання заявника. Заявник повинен довести існування поважної причини для володіння вогнепальною зброєю, в той час як саме лише бажання володіти вогнепальною зброєю чи мати можливість захистити себе визначається як недостатнє. На додачу до цього поліція може перевірити загальні законодавчі вимоги в кожному випадку, які (серед іншого) включають покази свідків щодо психологічного стану заявника, його характеру та ставлення до вогнепальної зброї. Свідоцтво на володіння вогнепальною зброєю зазвичай діє протягом п’яти років. Під час цього терміну воно може бути відкликане на підставах, визначених законом.

У Франції особа, що бажає придбати вогнепальну зброю з метою самозахисту, може одержати дозвіл, якщо вона може продемонструвати, що зазнає серйозного ризику для своєї безпеки[18].

Законодавство України про володіння цивільною зброєю для населення та його зміни: дерегуляці

Разом із пропозицією щодо закріплення у Конституції права на збройний самозахист, aвтори електронної петиції вимагали прийняття законопроекту “Про цивільну зброю та боєприпаси”, що був поданий на голосування у Верховній Раді. Дійсно, на даний час в Україні немає комплексного законодавства, яке б регулювало категорії зброї, вимоги щодо її придбання, контроль торгівлі зброєю та обіг зброї.

Відповідно до чинного законодавства України, тільки мисливська зброя (за умови одержання ліцензії), газові пістолети, пневматична зброя та зброя під патрон Флобера (набій кільцевого запалення зі свинцевою безоболонковою кулею конічної форми) дозволені для володіння фізичним та юридичним особам.  Короткоствольна вогнепальна зброя дозволена тільки обмеженому колу осіб (працівники поліції,  військові, працівники органів безпеки, судді та, у деяких випадках, інші державні посадовці).

Натомість, проект закону, прийняття якого вимагають автори петиції, впроваджує державний реєстр вогнепальної зброї, категорії зброї та умови придбання зброї, що було б доцільною законодавчою розробкою. В ньому перелічено чотири категорії зброї залежно від її технічних характеристик, отже, він слідує іншій логіці, ніж вищевказані рекомендації європейського рівня, де вогнепальна зброя класифікована залежно від того, чи заборонена вона для володіння фізичними особами, чи може вона бути придбана за дозволом, або чи підлягає декларуванню. На додачу до цього, зброю першої категорії, а саме, пневматичну зброю та зброю під патрон Флобера, можна буде вільно придбавати та використовувати без будь-якого дозволу. Вогнепальна зброя другої, третьої та четвертої категорії може бути придбана за ліцензією, що видається виконавчими органами, відповідальними також за ведення державного реєстру зброї.

Проте для заповнення існуючих законодавчих прогалин запропонована нормативно-правова база вимагає вдосконалення у світлі вищезгаданих європейських рекомендацій.

По-перше, вимоги щодо придбання різних видів зброї, запропоновані у цих законодавчих змінах, досить ліберальні. Зокрема, заявник не зобов’язаний доводити існування потреби у володінні зброєю, в результаті цього достатньо лише бажання купити вогнепальну зброю.

По-друге, запропонований законопроект не містить положення про те, що використання зброї слід розглядати лише як останній засіб (для самозахисту). Ст. 36 законопроекту зазначає, що вогнепальна зброя може застосовуватися фізичними особами, які легально придбали її для захисту себе від протиправних посягань на життя, здоров’я або власність, чи для затримання особи, яку було спіймано під час здійснення правопорушення на місці злочину. Однак відповідно до судової практики ЄСПЛ використання вогнепальної зброї для самозахисту виправдане лише у випадку безпосередньої загрози для життя особи.  ЄСПЛ визнає легітимність обмеження права на життя (в контексті застосування сили) лише у випадку “абсолютної (виключної) необхідності”.  Як вказано вище, дозвіл використовувати вогнепальну зброю для захисту житла та власності особи призводить до переважання права на власність над правом на життя, що несумісне з міжнародними зобов’язаннями України [19]. Навіть незважаючи на те, що перш за все саме держава несе міжнародні зобов’язання щодо дотримання абсолютного та безумовного характеру права на життя, наприклад, скасувавши смертну кару, до винятків з цього права у відносинах між приватними особами слід підходити з обережністю та тлумачити їх за строгими правилами.

По-третє, закон надає смертоносні засоби особам, які, керовані лише власною оцінкою ситуації та можуть припуститися серйозної помилки в інтерпретації ситуації як загрозливої для життя, покладаючись лише на власні емоції; наприклад, дія потенційного нападника чи злочинця, що скидається на агресивну, може бути ознакою страху. З технічної точки зору недостатньо даних щодо того, що звичайна “цивільна” особа, яка не пройшла відповідного професійного навчання, як у працівників правоохоронних органів, може адекватно оцінити ступінь загрози і наявність фактичної необхідності застосовувати зброю. У ряді рішень ЄСПЛ визнає, що держава фактично була винна у порушенні права на життя у випадках, коли офіцери поліції використовували їхню зброю проти громадян, якщо вони неправильно витлумачили чи перебільшили потенційну загрозу[20]. Possession of firearms by non-professionals, especially without a proper screening and training program based on proven methods and best European practices, will increase such a risk exponentially.

Для цієї дискусії видаються доречними кілька інших застережень.  Більшість доступних даних показують, що підвищена доступність вогнепальної зброї не призводить до підвищення безпеки. Наприклад, незалежне дослідження виявило, що фактично власники вогнепальної зброї піддаються у 4,46 разів більшій вірогідності самим бути застреленими, ніж мати можливість скористатися вогнепальною зброєю для самозахисту.  Нещодавній звіт провідної незалежної медичної організації, що використовувала дані з 35 різних країн, також виявив, що існування ліберальних прав на володіння вогнепальною зброєю (таких як у США) суттєво підвищує вірогідність самогубства та вбивства. Крім того, психологічне дослідження, опубліковане Американською психологічною асоціацією, підтвердило, що люди, які володіють вогнепальною зброєю, частіше вважають, що інші також мають її, таким чином підвищуючи вірогідність смертельного протистояння, що ґрунтується лише на підозрі.

Більше того, розглянемо приклад з гендерної перспективи: в той час, як запропонований законопроект намагається передбачити запобіжний захід проти надання ліцензій особам, що включені у спеціальний реєстр порушників, які скоїли домашнє насильство (Ст. 18(7) законопроекту), дані показали, що така політика дуже складна для виконання, особливо в тому, що стосується вилучення вогнепальної зброї в осіб, які підозрюються у скоєнні домашнього насильства. Хоча було наведено поширений аргумент,  що забезпечення можливості володіння вогнепальною зброєю для жінок може запобігти потенційно небезпечним ситуаціям домашнього насильства чи зґвалтування, те ж саме дослідження виявило, що будь-яка вогнепальна зброя у будинку втричі підвищує ризик убивства[22]. На додачу до цього, офіційний реєстр порушників може не відображати реальну кількість осіб, що вдаються до домашнього насильства, оскільки про такі інциденти часто не повідомляють. Розширення режиму спільного володіння вогнепальною зброєю, що також було запропоновано у законі, може фактично поставити під загрозу громадський порядок та безпеку, оскільки зброя перебуватиме у спільному володінні особами, які не пройшли процедуру одержання ліцензії, що не відповідатиме законодавству України.

Ставлення громадськості до запропонованих змін також слід взяти до уваги. Президент України Петро Порошенко у своєму інтерв’ю з пресою 20 вересня 2015 року сказав, що лише 11% українських громадян фактично підтримали право на носіння вогнепальної зброї, в той час як 82%, включаючи Президента, виступили проти цього, хоча невідомо звідки походять такі дані.  На такому ставленні громадськості наголошують і автори петиції.

Висновки та рекомендації

Право на володіння вогнепальною зброєю для самозахисту не повинно бути предметом конституційного регулювання.  Це суперечить як правилам конституційної техніки, так і матеріальному праву.

Оскільки використання вогнепальної зброї передбачає очевидну загрозу для життя, такі зміни неодмінно обмежуватимуть невід’ємне право на життя, що є абсолютним, безумовним та базується як на Конституції України, так і на її міжнародних зобов’язаннях. Україні також слід враховувати існуючі положення щодо вогнепальної зброї на рівні Ради Європи та Європейського Союзу.

Існуючі правові прогалини та колізії у сфері володіння та використання зброї, а також незаконного обігу вогнепальної зброї, що спричинені збройним конфліктом на сході України, вимагають прийняття нового законодавства про зброю, яке б охоплювало всі аспекти володіння та обігу вогнепальної зброї в Україні на основі її конституційних положень та міжнародних зобов’язань. Основною частиною цього законодавства має стати новий Закон “Про цивільну зброю та боєприпаси”.

При визначенні правового статусу і підстав володіння та застосування вогнепальної зброї нове законодавство повинно базуватися на правах людини і, таким чином, бути спрямованим на мінімізацію ризиків для життя та здоров’я людей. Ключовими принципами законодавства про зброю є наступні: захист права на життя (і його переважання над усіма іншими правами людини, включно з правом власності), пропорційність, рівні можливості та громадська безпека. Більше того, таке законодавство повинно базуватися на конституційному положенні, згідно з яким на державні органи, а не на приватних осіб покладається обов’язок щодо захисту життя, здоров’я та власності осіб, які підпадають під юрисдикцію держави.

Додатки:

[1]  Петиція українською доступна за посиланням
[2] Текст законопроекту доступний українською за посиланням
[3] Текст законопроекту доступний українською за посиланням
[4] Термін “короткоствольна” відноситься до зброї з загальною довжиною ствола, що не перевищує (X см всього, тобто. пістолетів)
[5]  Див. тут та тут.
[6] Група складалася з наступних експертів-правників: М. Буроменський, О. Буткевич (автор аналітичного звіту), Р. Фріс, К. Смирнова, В. Збаранський, О. Марцеляк, О. Остапенко, Д. Поданчук
[7] Див.Ст. 27 (1) Конституції Україні: “Кожна людина має невід’ємне право на життя.”
[8]Див. угоди, обов’язкові для України. наприклад: Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований на скасування смертної кари (1989), Європейську конвенцію про захист  прав людини та основоположних свобод (ECHR) та Додаткові протоколи до неї № 6 (1983)  та № 13 (2002).
[9] Див. наприклад, рішення у справі “Putintseva v. Russia”, рішення від 10 травня 2015, заява № 33498/04.
[10] Zachary Elkins, in New York Times, 4 квітня 2013 р.
[11] Див. Zachary Elkins, Tom Ginsburg and James Melton, U.S. Gun rights truly are American exceptionalism, Bloomberg View, 7 березня 2013 р.
[12] Ст. 38 конституції Гватемали зазначає: “Визнається право на володіння зброєю для особистого користування, не забороненого законом, у житлі особи. Її не обов’язково здавати, окрім випадків, визначених уповноваженим суддею. Визнається право на носіння зброї, регульоване законом.”
[13] Ст. 10 конституції Мексики зазначає: “Мешканці Об’єднаних Штатів Мексики мають право володіти зброєю будь-якого виду для свого захисту та законної самооборони, окрім тієї, що чітко заборонена законом, або тієї, використання якої держава залишає виключно за збройними силами, флотом чи національною гвардією; але особи не можуть носити зброю в межах населених пунктів, не дотримуючись положень, встановлених поліцією”.
[14] Друга Поправка до конституції США зазначає: “Належним чином регульоване народне ополчення, необхідне для безпеки вільного штату, право людей володіти та носити зброю, не може порушуватися”.
[15] Див. приклад Швейцарії нижче.
[16] Директива 2008/51/EC, прийняття  якої було спричинене підписанням ЄС “Протоколу проти незаконного виготовлення та торгівлі вогнепальною зброєю, її частинами, компонентами та боєприпасами, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності” 21 травня 2001 р., що містить, серед іншого, комплексні рекомендації щодо маркування та відстеження зброї, контроль суб’єктів, що торгують зброєю, та обмін інформацією про вогнепальну зброю між країнами.
[17] Цей закон також застосовується до іншої зброї, ніж вогнепальна, наприклад, певних типів ножів. Однак з огляду на тему звіту ми посилаємося лише на положення, які стосуються вогнепальної зброї.
[18] Ст. 58 п. 1 Конституції Швейцарії зазначає: ‘Швейцарія має збройні сили. В принципі, збройні сили організовані у формі народного ополчення.’
[19] Основні правила щодо придбання та володіння вогнепальної зброєю визначено в наказіDécret n° 2014-1253 du 27 octobre 2014 relatif aux dispositions des livres III, VI et VII de la partie réglementaire du code dela sécurité intérieure (Décrets en Conseil d’Etat et décrets simples).
[20] Див. вище № 5.
[21] Див.: “McCann and others v. the UK” (1995), “Andronicou and Constantinou v. Cyprus” (1997), “Ergi v. Turkey” (1998), “Ogur v. Turkey” (1999), “McKerr v. the UK” (2001), “Pretty v. the UK” (2002) etc.
[22] Там же.

Автори: Ольга Буткевич,  доцентом кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,  та Хольгером Хембахом, адвокатом, за участі Миколи Гнатовського та Руслани Вовк,  DRI.

У січні 2016-го українські науковці були шоковані, виявивши в докторській дисертації з педагогіки, написаній Катериною Кириленко, псевдонаукові висловлювання і плагіат. Те, як розвивалася ця історія, — доказ розвалу української системи присудження наукових ступенів. У кінцевому рахунку, цей випадок — приклад корупції, яка роз’їдає Україну, немов рак.

«Лептонний бог»

Почнемо з загадки. Прочитайте такий абзац:

«Душа не здатна до практичної діяльності, якщо вона не втілена в органічну оболонку. Лептонний «Бог», розум якого у вихідній формі був тотожним із його лептонним тілом, сам створює розмаїття своїх «тілесних органів». «Органами» його діяльності стають ті синергетичні системи, які він створює. «Знаряддями» його діяльності є ті самі резонансні взаємодії, що здійснюються в синергетичних процесах саморозвитку багаторівневих систем. Можна було б вважати, що Бог своєю креативною діяльністю рятується від нудьги. Також можна було б говорити, що він сам вигадує для себе розмаїття ігор: він грає в створення Космосу для того, щоби не відчувати нудьги».

Звідки взявся цей текст? Що це — релігійний манускрипт чи псевдонаукова маячня? У січні 2016-го багато українських вчених-природодослідників були шоковані, виявивши, що це абзац із докторської дисертації з педагогіки, написаної Катериною Кириленко. У грудні 2015-го Міністерство освіти України присудило їй ступінь доктора педагогічних наук.

Крім того виявилося, що весь цей абзац написаний не Кириленко: приблизно 10 сторінок (с. 153–163) своєї дисертації вона скопіювала з псевдонаукової роботи іншого автора, не вказавши посилань.

Щорічно на плагіат і псевдонауку в Україні даремно витрачається мінімум 300 млн грн.

Що ще гірше, виявилося, що Катерина Кириленко включила незаконно скопійований псевдонауковий матеріал у різні підручники і використовувала його під час викладання курсу «Культура й наука». Псевдонауковий текст, через якого автора дисертації прозвали в Facebook «Катериною Лептонівною Кириленко» — лише верхівка айсберга. Ретельно вивчивши дисертацію, Тетяна Пархоменко з’ясувала, що 30 % її вмісту — плагіат. За її скаргою Міністерству освіти довелося розслідувати цю справу. Треба підкреслити, що наукові ступені в Україні присуджує держава, а не виш. Така ступінь гарантує 20-відсоткову надбавку до заробітної платні й дає можливість займати у виші адміністративні посади. За деякими оцінками, на виплату надбавок людям, які отримали наукові ступені за допомогою плагіату і псевдонаукових досліджень, щорічно витрачається 300 млн грн.

Оскільки плагіат у дисертації був явний — автор повністю скопіювала цілі абзаци — експертам довелося визнати, що Катерина Кириленко дійсно запозичила текст, але тільки зі своїх власних наукових публікацій, у яких вона посилалася на роботи інших авторів. А це, за висновком «фахівців», уже не плагіат. Докладний аналіз того, як «експерти» ігнорували очевидний факт, можна прочитати тут. Незважаючи на всі ці докази, 10 червня 2016-го наукова рада, яка 15 жовтня 2015-го присудила Кириленко науковий ступінь, одноголосно підтвердив своє початкове рішення.

Історія досягла кульмінації 1 липня 2016-го, коли Атестаційна колегія Міністерства освіти України взяла це рішення до відома , навіть не спробувавши розглянути звинувачення наукової спільноти. У своїй промові на Раді пані Кириленко визнала, що включила в дисертацію позанаукові висловлювання, але вказала, що просто запозичила ці ідеї в іншого автора. Вона наполягала, що студентам потрібно передавати «позанаукові» знання (що вона й робить), не розмежовуючи науку і псевдонауку.

Це рішення тягне за собою два небезпечних наслідки. По-перше, те, що у світовій науці називають плагіатом, в Україні тепер офіційно дозволено (виступаючи 10 червня 2016-го, пані Кириленко стверджувала, що не хотіла перевантажувати дисертацію бібліографічними посиланнями, і наукова рада прийняла цей аргумент. «Експертна оцінка» підтвердила, що дозволяється копіювати великі фрагменти тексту, вказавши справжніх авторів десь в інших публікаціях. А у зв’язку з попередніми рішеннями Кабінету Міністрів України в Міносвіти залишилося мало повноважень, щоби перешкоджати цьому). По-друге, тепер можна викладати студентам ненауковий або псевдонауковий матеріал, щоби сформувати в них «цілісну картину світу». Зрозуміло, ніяких наукових ступенів і дипломів такої системи освіти ніде визнавати не будуть, а це підриває довіру до країни загалом.

Цей випадок — лише один приклад корупції, яка роз’їдає Україну, як ракова пухлина.

Саме час пояснити, чому українська система присудження наукових ступенів дала такий серйозний збій. Пані Кириленко — не просто рядовий науковець, який займається чесними дослідженнями. Вона — дружина віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка, який захищає її в пресі і в Twitter (наприклад, тут і тут), а також «за лаштунками». Пан Кириленко — нинішній бос міністра освіти України д-ра Лілії Гриневич (вона контролює всю систему присудження наукових ступенів), а пані Кириленко працює в Університеті Культури, який підпорядковується В’ячеславу Кириленку. Тож маємо кричущий випадок конфлікту інтересів, який перешкоджає будь-яким спробам наукової спільноти наполягати на чесному розслідуванні цієї справи. Цікаво, що один зі службових обов’язків В’ячеслава Кириленка — стежити за виконанням законів про авторське право в Україні.

Виходить, цей випадок — ще один приклад корупції, яка роз’їдає Україну, як рак.

Сумні «лептони» і висновки

Завершимо цей текст ще одним абзацом із дисертації Катерини Кириленко, який вона незаконно запозичила:

«Не торкаючись зараз питань про «емоції» «грубих» форм матерії у фізичному макросвіті, припустимо, що легкі та «тонкі» лептони, коли вони згортаються в конгломерації, отримують якісь «надзвичайні» властивості. Психіка в біологічному світі існує як наслідок розвитку природи. Вона має свого реального носія — фізичну часточку. Ця часточка ще невідома науці на сучасному рівні її розвитку. Відомо лише, що шукати її треба саме у світі субелементарних часточок лептонів. Хай навіть первісні часточки, з яких складається матерія у Всесвіті на ступені до Великого вибуху, ще не здатні до відчуття емоційних станів. Але рано чи пізно відтворюються й ті форми лептонів, що до цього здатні і які повинні бути фізичними носіями психічних процесів».

Українська система освіти тільки що підтвердила, що подібні незаконно запозичені дослідження заслуговують на науковий ступінь. По суті, вона стверджує, що в лептонів — елементарних частинок, які широко вивчаються відповідним розділом фізики (див. наприклад тут), розвиваються почуття, емоції, думки й самосвідомість, як у біологічних систем. Ось посилання на публікацію пані Кириленко, с.81, яка підноситься як публікація в зарубіжному науковому журналі, як того вимагає Міністерство освіти України.

Джерело: depo.ua

Загалом, є дві стратегії поліпшення нинішнього стану системи присудження наукових ступенів в Україні. Одна — нормативно-правова. У її рамках потрібно закривати лазівки в існуючих правилах і створити державний репозитарій дисертацій, у якому тексти будуть перевірятися на плагіат. Це невиграшна стратегія. Наприклад, вищезгадана публікація пані Кириленко в «закордонному науковому журналі» — результат попередньої спроби Міністерства освіти підвищити якість дисертацій, вимагаючи публікації в реферованих зарубіжних наукових журналах. У результаті як гриби після дощу почали з’являтися «сміттєві журнали», які лише імітують науковий підхід. Відповідно, зараз розробляється нова версія правил, яка вимагає точніше вказувати, які реферовані наукові журнали відповідають вимогам. Ідея перевіряти дисертації на плагіат у державному репозитарії виглядає непогано. Але це не допоможе виявити незаконні запозичення шляхом перекладу текстів із російської (як у випадку з пані Кириленко) або англійської мов. Зрештою, текст можна перефразувати так, щоби перевірка не виявила плагіату.

Друга стратегія — кардинально змінити правила гри, тобто передати право присуджувати вчені ступені від держави до самих вишів і скасувати автоматичне підвищення зарплат за науковий ступінь. Ця стратегія виглядає більш багатообіцяючою хоча б тому, що чиновники, які ніколи не працювали в науці й зацікавлені в більш високих зарплатах, будуть виключені. І все ж природне очищення наукової спільноти можливе тільки в тому випадку, якщо в тій чи іншій науковій галузі працюють справжні науковці. Є серйозні сумніви, що згадані вище заходи допоможуть поліпшити якість дисертацій, наприклад, у педагогіці.

Українським урядам був потрібен деякий час на те, щоби зрозуміти, що економічну кризу не здолати, просто друкуючи гроші. Схоже, урядам, у яких працюють люди на кшталт пана Кириленка, буде потрібно ще більше часу, щоб усвідомити, що якщо роздавати наукові ступені, щоб задовольнити нездорові амбіції чиїхось дружин, диплом про науковий ступінь перетвориться на нікчемний папірець.

Автор: Сергій Шарапов, завідувач лабораторії  Інституту теоретичної фізики НАН України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, 2011.

Скорочений виклад

Донецька, Луганська, Харківська та Запорізька області, згідно з офіційною статистикою, прийняли понад 70% всіх переселенців з окупованої частини  Донбасу, це більше ніж 1 млн людей. Здається, що таке значне і майже миттєве збільшення населення повинно було б привести  до буму на ринку житлової нерухомості. Але цього не сталося. За якими правилами працює ринок житла для внутрішньо перемішених осіб?

З початку конфлікту на сході України в 2014 році і до початку листопада 2015 року, за офіційними даними обласних департаментів соціального захисту населення[1] , із зони АТО виїхали більше 1,5 мільйона осіб. Одночасно найбільшу частку внутрішньо переміщених осіб зареєстровано саме у східних областях. Так, у Донецьку область переїхали більше 38% ВПО, у Луганську область — майже 15%, у Харківську область — до 13%, у Запорізьку — до 7% та у Дніпропетровську область — до 5% ВПО. Загалом частка ВПО, зареєстрованих у Східній Україні, становить більше 77%. Більш детальні статистичні дані по Донецькій та Луганській областях відсутні, проте ситуацію у решті східних областей України можна проаналізувати на рівні районів та міст обласного значення.

За рахунок ВПО кількість населення у Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях в середньому зросла на 5% (на 1 січня 2016 року кількість наявного населення у даних трьох областях склала більше 7,7 млн осіб). Зокрема в обласних центрах, куди прибуло найбільше переселенців, кількість населення зросла на 3-8%. Для ринку житла така ситуація є значним шоком, на який ринок має відповідно реагувати. Очікуваною реакцією ринку на відчутне зростання кількості населення є збільшення капітальних інвестицій у будівництво житла у відповідних регіонах та через певний період часу вищий рівень прийняття житла в експлуатацію відносно решти областей України. Проте через ряд причин така реакція наразі не спостерігається. Розглянемо ці причини.

Чому забудовникам не варто розраховувати на ВПО

Причина 1: Більшість ВПО – пенсіонери

Брак реакції ринку житла на ВПО можна пояснити тим, що більшість ВПО — це пенсіонери, більшість з яких не зможе придбати житло. Крім того, якщо поглянути на значну частину ВПО пенсійного віку, зареєстрованих у районах, найближчих до зони конфлікту, то виглядає так, що пенсіонери досить часто все ще проживають у зоні конфлікту, проте приїздять за соціальними виплатами у найближчі райони, і відповідно потреби у житлі у них немає (див. карту нижче). Тож орієнтуватися на цю категорію ВПО забудовникам точно не варто.

VPO3_ua_new

Причина 2: Фактична кількість і розподіл ВПО невідома

Дані про зареєстрованих ВПО, з одного боку, відображають переважно ту частину ВПО, яка відчуває потребу в соціальній допомозі, а з іншого боку, відомі випадки реєстрації фіктивних ВПО. Ті ВПО, які можуть придбати собі житло, не поспішають реєструватися через певні додаткові витрати чи ризики, пов’язані з реєстрацією. Також не завжди ВПО залишаються жити на місці реєстрації, і подальша зміна їхнього місця проживання не відстежується. Тобто реальний розподіл ВПО невідомий. Попри свою неповноту, наявні дані дають змогу оцінити поточні тенденції та взаємозв’язки, проте для реакції з боку забудовників цього недостатньо.

Причина 3: Для ВПО важливіша наявна житлова інфраструктура

Не тільки ВПО впливають на ринок житла: наявна житлова інфраструктура, поміж інших факторів, також впливає на рішення особи переїхати в конкретний населений пункт. Згідно з отриманими з обласних департаментів соціального захисту даними, ВПО найчастіше їдуть до міст обласного значення. Можна припустити, що це пов’язано з тим, що Донбас дуже урбанізований, і люди, які виїжджають звідти, не звикли до життя в сільській місцевості. Тобто вони більш чутливі до якості житлової інфраструктури.

Водночас існує залежність між ВПО та кількістю гуртожитків. Без врахування інших факторів, кореляція між цими показниками становить 88% (позитивний зв’язок відображено на графіку нижче). Ймовірно це спричинене використанням гуртожитків як тимчасового житла для ВПО та загалом низькою ціною на таке житло.

123_укр

Причина 4: Плани повернутися до попереднього місця проживання

Важливу роль також відіграє відстань від населеного пункту до зони конфлікту. З одного боку, значна частка населення прийняла рішення переїхати в сусідню область (Дніпропетровську, Запорізьку чи Харківську) — можливо, через наявність там знайомих чи більш подібну культуру або мову. З іншого боку, відстань навіть у межах східних областей також відіграє важливу роль. Наприклад, схоже на те, що працездатні ВПО схильні їхати у дещо дальші райони східних областей, ніж ВПО пенсійного віку (див. карту вище). Чи пов’язано це з планами ВПО повернутися до свого попереднього місця проживання після завершення конфліктних дій, достовірно сказати не можна. Проте чим на меншу відстань ВПО переселилися, тим легше в майбутньому буде повернутися назад, тож імовірно невелика відстань переселення ВПО сигналізує або про короткотерміновість їхнього проживання в новому місці або просто про пенсійний туризм. Забудовникам відповідно реагувати на короткострокові потреби ВПО в житлі сенсу немає.

Чому ВПО не мають розраховувати на забудовників

Причина 1: Вплив третіх чинників

За останні роки у сфері інвестування у житлобудівництво та прийняття в експлуатацію житла у Східній Україні можна було спостерігати спадну тенденцію. За 2014 рік впала навіть частка (від загальноукраїнського рівня) інвестицій у будівництво житла та частка прийнятого в експлуатацію житла у Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях. Загалом, хоча у східні області й прибули більшість ВПО, але інвестувати в будівництво житла тут почали менше (див. графік нижче). Іншими словами, збільшення населення за рахунок ВПО не вплинуло на зміну рівня інвестування в житлобудівництво, проте більшість ВПО прибули у місця, які і так найбільше приваблюють інвесторів. Наприклад, найбільша кількість ВПО зареєстрована у обласних центрах, які одночасно є основними місцями припливу капітальних інвестицій у будівництво житла. Це наштовхує на думку, що як на кількість ВПО у певному регіоні, так і на рівень інвестування в житлобудівництво впливають треті чинники (наприклад, рівень урбанізованості регіону). Відповідно, зміна цих показників наразі навряд чи хоч якимось чином пов’язана з приїздом внутрішньо переміщених осіб у східні області, а, отже, і розраховувати ВПО на забудовників не варто.

VPO1_UAДжерело: Розрахунки автора на основі даних з Державної служби статистики та обласних департаментів соціального захисту населення.

Причина 2: Потрібно більше часу

Зазвичай реалізація рішення про збільшення інвестування у житлобудівництво потребує тривалого часу. Різкий же відплив таких інвестицій може відобразитися вже у короткостроковому періоді і призводить до значного спаду прийняття в експлуатацію житла та зростання кількості недобудов. Наразі у східних областях різких змін цих показників не спостерігається, що вже є добрим знаком (див. графік). Деяким винятком є Запорізька область, проте дані районного рівня показують, що стрибок кількості недобудов в області майже вдвічі спричинений виключно Бердянськом, в якому за 2014 рік з’явилося 131 нова недобудова. Загалом же для того щоб оцінити, чи є взаємозв’язок між ВПО і припливом інвестицій у житлобудівництво, потрібно щоб минуло більше часу. Тільки тоді ми побачимо, чи є реакція ринку житла на ВПО. Поки ж ВПО не варто на це розраховувати.

VPO2_UA

Джерело: Державна служба статистики України

Причина 3: Підвищення ризиків

Для приватного сектору інвестиції в житло у Східній Україні стали асоціюватися з більшими ризиками, адже зона конфлікту досить близько, а отже, ризик псування інфраструктури став вищим. Тож не дивно, що на воєнні дії ринок житла реагує більше, ніж на приплив переселенців. Проте після завершення конфліктних дій такого роду ризики нормалізуються, що дасть ринку житла краще адаптуватися до збільшення кількості населення.

Причина 4: Кошти благодійних організацій

На потреби ВПО як міжнародні благодійні організації, так і місцеві благодійники виділяють значну допомогу. Однак, яка частки йде саме на побудову нового житла (і чи є така частка взагалі) достовірно невідомо. Ймовірно на це виділяють незначну частку благодійних внесків, або ж ці гроші йдуть не на побудову нового житла, а на ревіталізацію вже наявного житлового фонду. Крім того, за рахунок благодійних організацій системно вирішити проблему житла для ВПО навряд чи вийде.

Замість висновку

Відчутне зростання кількості населення у східних областях України наразі не вплинуло на приплив капітальних інвестицій у будівництво житла. Пояснити відсутність реакції ринку житла можна такими факторами як

  • підвищення ризиковості інвестицій у території недалеко від зони АТО,
  • незначним часом для реакції ринку,
  • більшість переселенців є пенсіонерами, які не зможуть придбати собі нове житло або взагалі живуть у зоні конфлікту.

Тож наразі забудовникам немає сенсу орієнтуватися на ВПО, так само як ВПО немає причин очікувати значних зрушень у вирішенні житлового питання через забудовників. Без державного втручання вирішити дану проблему важко. Проте Україна – не перша країна, яка зіткнулася з такою проблемою. В міжнародному досвіді існує досить багато прикладів державної політики щодо ВПО. Зокрема, міжнародна організація UNHCR, яка займається проблемами ВПО по всьому світі, неодноразово займалася розробкою політик щодо задоволення потреб ВПО у житлі. Тож зараз Україні потрібно проаналізувати досвід інших країн, як позитивний, так і негативний, та адаптувати його до українських реалій.

Примітки:

[1] Дані були надані на запит автора департаментами соціального захисту населення Харківської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Це дані рівня районів та міст обласного значення.

Автор: Тетяна Коломієць, Аналітик аналітичного центру CEDOS, редактор Mistosite

Рік тому Джон Гербст сказав, що війна, яка відбувається зараз на території України, – це битва між минулим і майбутнім, отже, останнє неодмінно переможе. Сьогодні, на жаль, впевненості у цьому немає. Сьогодні видається, що це битва між світом вільних людей і тоталітарною антиутопією.

“Модерне Середньовіччя”, у якому замість знань та пошуку – фанатизм і забобони, йде у наступ по всьому світі. Маючи доступ до будь-якої інформації та до технологій, які ще 30 років тому вважалися фантастикою, багато людей не хочуть, а інколи й не здатні, вчитися, мислити, розбиратися у нюансах проблем. А також приймати рішення та нести за них відповідальність. Адже так просто поділити світ на своїх і чужих, і звинуватити останніх в усіх своїх бідах.

Тому так важливо уміти пояснювати складні речі простими словами; уникаючи чорно-білих кольорів, створювати й доносити до інших правдиву картину реальності. Це те, що досконало умів і до останнього свого дня робив Павло Шеремет. Своїм словом він стримував наступ темряви, так само, як українські військові стримують його на сході.

У пам’ять про нього та про всіх, хто загинув і продовжує гинути в цій війні, а понад те – заради живих – не маємо права відступати. Сьогодні від кожного, чиєю зброєю є слово, залежить, чи настане за “модерним Середньовіччям” модерне Просвітництво.

Команда VoxUkraine висловлює щирі співчуття близьким та друзям загиблого.

Тимофій Милованов
Ілона Сологуб
Наталя Шаповал
Олександр Жолудь
Олена Нізалова
Алекс Нiкольсько-Ржевський
Володимир Білоткач
Ростислав Аверчук
Олена Білан
Олександр Талавера
Юрій Городніченко
Зоя Милованова
Денис Нізалов
Борис Давиденко
Віта Файчук 
Ксенія Алеканкіна та Володимир Кадигроб

Чи гарна ідея підняти держзамовлення для ВНЗ? Непопулярна, але чесна відповідь – ні.  Шляхетна ідея безкоштовної «державної» освіти на практиці часто обертається неефективним витрачанням коштів. За даними Рахункової палати, якщо в 2012 році поза державним замовленням до вищих навчальних закладів вступало близько 41% учнів, то вже в 2015 році ця кількість склала лише 26%. Тобто, 3/4 абітурієнтів мали можливість вступити на бюджет, що повністю нівелює поняття «конкурсного відбору» і негативно впливає на якість освіти.

Нещодавно Кабінет міністрів України прийняв рішення про збільшення державного замовлення у ВНЗ у 2016 році. Крім рішення про 14%-ве підвищення замовлення на молодших спеціалістів (це останній рік, коли можна вступити до ВНЗ за такою кваліфікацією, рішення про його підвищення було прийнято багато в чому під впливом ситуації із фінансуванням ПТУ), на 6,4% знизили прийом бакалаврів, на 22% та 50% збільшили прийом спеціалістів та магістрів відповідно. Не заглиблюючись в деталі конкретного року, коли вища освіта перебуває на піку реформування, зросла потреба у військових кадрах, а вступна кампанія ускладнена через АТО, ситуацію в Криму та на непідконтрольних територіях на Сході, у цій статті ми хотіли б сконцентруватись на більш довгострокових закономірностях.

На наш погляд, у довгостроковій перспективі нібито чудова ідея про «безкоштовну» вищу освіту від держави насправді обертається неефективним витрачанням державних коштів та створює спотворенняна ринку праці, з якими українцям вже доводиться жити зараз, і доведеться жити іще багато років. Поставимо кілька питань щодо ролі вищої освіти в Україні, і спробуємо надати на них відповіді.

Чи відповідає обсяг державного замовлення демографічній ситуації?

Суттєвий спад нарождуваності кінця 90-х – початку 2000-х зараз обернувся тим, що кількість людей, які за віком можуть поступати в ВУЗи суттєво нижча, ніж у попередні роки.

Рисунок 1. Кількість дітей різних вікових категорій

0006
Джерело: Державна служба статистики, Інститут демографії та соціальних досліджень

Рахункова палата у своєму звіті за 2015 рік пише наступне: «У той же час скорочення кількості випускників шкіл через негативну демографічну ситуацію в країні випереджає скорочення держзамовлення. Так, кількість учнів, які закінчили школу III ступеня та одержали атестат про повну загальну середню освіту (що надає їм право вступу до ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації), настільки наблизилась до показників прийому за державним замовленням, що наразі нівелюється саме поняття «конкурсний відбір».

За даними рахункової палати, якщо у 2012/13 роках поза межами державного замовлення до ВНЗ вступало приблизно 41% осіб, то вже 2015 року ця кількість склала лише 26%. Тобто, якщо користуватися цифрами рахункової палати, 74% осіб мали можливість вступити на бюджет.

Щоб зняти питання щодо коректності цих розрахунків, та одночасно не заглиблюватись у кількість бюджетних місць за кожним освітнім рівнем, подивимось на демографічну динаміку більш широкого співвідношення – загальної кількості 17-річних підлітків за даними Держстату та загальної кількості місць державного замовлення на денній формі навчання на всі освітньо-кваліфікаційні рівні за винятком аспірантів та докторантів. Співвідношення не дасть уявлення про конкурс на одне бюджетне місце чи відсоток дітей, які можуть вчитись на бюджеті (не всі 17-річні є абітурієнтами, і не всі місця держзамовлення передбачені для 17-річних), але приблизно покаже динаміку поведінки державного замовлення стосовно демографічної картини за останні 10 років.

Рисунок 2. Співвідношення загальних обсягів державного замовлення та загальної кількості підлітків у віці 17 років

Джерело: держстат, CEDOS
Джерело: держстат, CEDOS

Чи відповідає державне замовлення реальним потребам ринку праці?

Індекс складності економіки, який можна вважати якісним показником загального рівня технологій в країні, та, відповідно, можна припустити, що він матиме кореляцію із потребою в високоосвічених кадрах, демонструє нисхідну динаміку, а основним експортним товаром України багато років залишається сировина. Можна було б аргументувати, що зростання кількості людей із вищою освітою потенційно може вивести країну на новий технологічний рівень, якби чотири з ТОП-5 позицій у державному замовленні не займали економіка, гуманітарні науки, правознавство та педагогічна освіта. П’ята спеціальність у ТОП-5 –  «Інформатика та обчислювальна техніка» – знаходиться на на третьому місці.

Залишивши профессіоналам детальніше дослідження потреб за спеціальностями, подивимось на більш широке співвідношення. Доцент кафедри економічної теорії, НаУКМА Ольга Купець у своєму дослідженні з’ясувала, що 30% українців вже зараз відчувають, що мають вищий рівень освіти, ніж потрібують для виконання їхньої роботи. (Kupets, O. Education in Transition and Job Mismatch: Evidence from the Skills Survey in Non-EU Transition Economies. Kyoto Institute of Economic Research Discussion Paper No. 915, 2015).

Тобто, простими словами, люди з вищою освітою можуть роками працювати перукарями чи операторами кол-центрів, або через завищену ринкову пропозицію спеціалістів з вищою освітою отримувати низькі зарплати на посадах спеціалістів. У той самий час серйозною виглядає проблема із робітничими спеціальностями. Українські виробники у приватних розмовах жаліються на те, що важко знайти якісні матеріали українського виробництва – від тканини до пляшок. Щоб знайти дійсно професійну кравчиню для свого невеликого військово-орієнтованого виробництва, моїй знайомій довелося серйозно потрудитися. За небагатьма дійсно кваліфікованими побутовими майстрами електриками та сантехніками шикуються черги, оплата їхньої праці, особливо у великих містах, може перевищувати оплату праці викладачів університетів. Так проявляється дефіцит кадрів робітничих спеціальностей. Це, однак, вибіркові емпіричні спостереження, які потребують підтвердження або спростування під час досліджень.

Чи доцільно фінансувати саме безкоштовну вищу освіту для кожного за державний кошт?

Україна багато років має бюджетний дефіцит, позичає кредитні кошти на ринку та у донорів. Крім того, за підрахунками Центру Економічної стратегії, перерозподіл ВВП через бюджет для прискорення економічного зростання варто зменшити до 37% ВВП, знизивши податковий тягар.

Сукупні витрати держави на освіту протягом 2007-2014 років становили 6,2% – 7,4% ВВП (в середньому 6,8% – Рисунок 13), у 2015 році цей показник знизився до 5,4% і на 2016 планується довести його до рівня 5,3% ВВП. І, навіть після скорочення, це досить високий показник, у порівнянні із іншими країнами, де середній рівень витрат на освіту за цей період становить близько 4,7% від ВВП. У той самий час, надзвичайно недофінансованими залишались капітальні видатки, видатки на медицину, та, зважаючи на геополітичні події – видатки на оборону.

Рисунок 3. Структура державних видатків за функціональною класифікацією в Україні та в середньому за країнами ЄС

0005
Джерело: Міністерство фінансів, МВФ, Держстат, оцінка ЦЕС. *без урахування квазі-фіскальних видатків (зокрема, на підтримку НАК «Нафтогаз України»)

Рисунок 4. Середні витрати держави на освіту по відношенню до ВВП на душу населення

0004
Джерело: UNESCO Institute for Statistics

У складі фінансування окремо освітньої галузі, в Україні зависокою є саме частка фінансування вищої освіти. Так, частка видатків на вищу освіту в півтора рази перевищує середній рівень для країн-нових членів ЄС.

Рисунок 5. Видатки на освіту в Україні та країнах-нових членах Євросоюзу, останні наявні дані (Україна – 2015), % від ВВП

0007
Джерело: Світовий банк, Державне казначейство України

Середня ж освіта за демографічними показниками – той сектор, який найбільше потребуватиме ресурсів найближчим часом, адже кількість дітей молодшого шкільного віку з 2010 року до 2018 року за прогнозами зросте майже вдвічі, як майже вдвічі зросте кількість підлітків 10-14 років у 2014-2022 роки. Рівень оплати праці вчителів, перевантажені класи у містах, погані дороги та відсутність шкільних автобусів у селах, відсутність лабораторного обладнання, комп’терів тощо – це все проблеми середньої освіти, які потрібно вирішувати, і це потребує ресурсів.

Київ як приклад негнучкості системи середньої освіти

Якщо в сільських школах дітей у класах небагато, але школи не закриваються та продовжують функціонувати, то великі міста стикаються з протилежною проблемою. В Києві, наприклад, збільшення кількості дітей не супроводжується будівництвом шкіл (див. рис 6). Середня кількість учнів на одну школу становить 537 осіб проти 466 осіб в середньому по містах України, для густонаселених кварталів ситуація є набагато гіршою.

Рисунок 6. Деякі показники розвитку середньої освіти в м. Київ

0001
Джерело: Держстат

 Чи були ці видатки ефективними? З цього приводу Рахункова палата у згаданому вище звіті пише наступне:

«У 2015 році, незважаючи на законодавчо визначений новий порядок фінансування ВНЗ, їх фінансування здійснювалось, як і у попередні роки, відповідно до доведених лімітів, виходячи не із вартості навчання на одного студента, аспіранта, докторанта тощо, а з потреби закладу в цілому шляхом складання і подання до головного розпорядника бюджетних коштів бюджетної пропозиції в цілому по ВНЗ із врахуванням нормативів чисельності студентів (курсантів), аспірантів (ад’юнктів), докторантів, здобувачів, слухачів, інтернів, клінічних ординаторів на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника … Тобто кошти на підготовку фахівців з вищою освітою за державним замовленням фактично плануються і використовуються як кошти на утримання бюджетної установи».

Але краще, на нашу думку, додатково подивитися на об’єктивні якісні показники.

Чи є сучасна українська вища освіта якісною?

Зважаючи на те, що фінансові ресурси розпорошені між багатьма студентами та на високий рівень корупції у ВНЗ, навіть такої значної частки ВВП Україні не вистачає, щоб забезпечити високу якість освіти. Приблизно 32% коштів [5]. іде при цьому не на забезпечення якісної освіти, а на стипендії студентам-бюджетникам, незалежно від фінансово-майнового стану родин. Якщо брати до уваги рівень функціональної грамотності та продуктивність праці в Україні (рис. 14 та 15) – навряд чи можна зробити висновок про те, що вища освіта є якісною.

Рисунок 7. Частка студентів серед осіб відповідного віку* в Україні та країнах – нових членах Євросоюзу

0003
Джерело: UNESCO

*Gross enrollment ratio in tertiary education – відношення кількості студентів (незалежно від віку) до чисельності населення у 5-річному віковому інтервалі від офіційного віку випуску зі школи

Рисунок 8. ВВП на одну працюючу людину (constant 1990$ PPP)

0002
Джерело: World Bank

Серед 288 українських університетів немає жодного, який би піднявся вище 400 сходинки у глобальному рейтингу QS, а в розрахунку на чисельність населення Україна має в середньому 6,35 університетів на 1 млн. осіб. Така кількість університетів виглядає надмірною у порівнянні з європейськими країнами. У Британії, де 48 університетів належать до світового рейтингу ТОП400, акредитовано всього 160 університетів, що відносно до чисельності населення складає 2,48 університетів на 1 млн. осіб. Швеція та Німеччина мають відповідно 4,95 та 5,28 університетів на 1 млн. осіб.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні кількість місць державного замовлення перевищує і потреби ринку праці, і фінансові можливості країни, а освіта при цьому не є якісною. Чому могла виникнути така ситуація?

Станом на 2015/16 рік, більше 70% ВНЗ в Україні утримується за бюджетний кошт. З 2010 року по 2015 рік кількість студентів скоротилась на 31%, а кількість державних ВНЗ – лише на 10%. Кількість студентів на одного викладача (беручи до уваги і денну, і вечірню, і заочну форми навчання) становила близько 11,7 осіб у 2015 р. (середній показник для країн Європи у 2013 р. – 15,4 осіб, у 2010 році показник для України становив 15,3 особи). Таким чином, невпинне зростання державного замовлення вирішує основну проблему освітніх закладів, які не хочуть скорочувати своїх співробітників. І застаріла система фінансування ВНЗ їм у цьому лише допомагає.

Вже зараз через те, що Україна багато років перебувала на периферії світового розвитку, існує суттєвий розрив між вимогами роботодавців та рівнем освіти в Україні. У глобальному світі падіння ресурсних ринків із високою ймовірністю призведе до подальшого тиску на економіки усіх сировинних країн, у тому числі України, і протягом наступних 10 років може посилитися розрив між багатими та бідними країнами не лише у термінах доходу на душу населення, але й у термінах вимог до кваліфікації робочої сили. Для України це позначатиме стрімке розширення кваліфікаційного розриву між вимогами ринку та станом робочої сили, і, відповідно, поглиблення падіння, якщо ситуація докорінно не зміниться.

Примечания

[1] Фактичні витрати – за даними Держказначейства про виконання бюджету за січень-грудень 2015. ВВП у 2015 році за Інфляційним звітом НБУ становить 1 937 млрд. грн.

[2] Посилання

[3] Країни, що нещодавно приєднались до ЄС: Болгарія, Хорватія , Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Мальта, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія. Литву було виключено, як країну з дуже великим показником витрат на освіту (17,4%), задля уникнення деформації результатів статистичного аналізу.

[4] На вищу освіту в Україні витрачається 1,63% від ВВП; в середньому нові члени ЄС витрачають 1,07% від ВВП

[5] Посилання

[6] QS World University Rankings (topuniversities.com). Київський національний університет імені Тараса Шевченка – 421-430 місце

[7] Чисельність населення тут і далі – за даними Світового банку

[8] Посилання

[9] Посилання, ст. 67

[10] Посилання

1 2

Додатково по темі: Суспільство