На початок 2016 року в Україні налічувалося 830 000 осіб молодше пенсійного віку, які отримували так званні «ранні» пенсії. Середній вік виходу на пенсію в Україні в середньому на 8 років меньший ніж в країнах ЄС. При цьому у країни не дуже добрі демографічні перспективи. Як Україні уникнути колапсу держфінансів й забезпечити гідне життя літнім людям.

Чи треба боятися старості?  Дуже багато людей бояться старості, і ця проблема вічна. Так, Цицерон виділяв чотири причини, чому старість асоціюється зі стражданнями:

  1. Обмеження діяльності.
  2. Тілесна слабкість.
  3. Позбавлення насолод.
  4. Наближення до смерті.

Тим не менше, не потрібно сприймати старість негативно. Це закон природи. Ви не можете це змінити. Як зазначав Цицерон, мудра людина ставиться до старості спокійно, оскільки легка старість є нагородою за життя, прожите красиво, чесно і спокійно. Той, хто гідно прожив своє життя, не боїться старості.

Разом із тим, старості потрібно опиратися – слідкувати за здоров’ям, робити вправи, помірно харчуватися, а головне – дбати про підтримку розуму й духу, адже вони подібні до ліхтаря: якщо не підливати олії, вони згаснуть.

Головне – не треба припиняти розумову діяльність. Навіть на схилі літ можна щодня пізнавати щось нове, опановувати нову справу.

Старість з економічної точки зору

Кожен етап життя має свої переваги. Головним економічним «дивідендом» старості є довічна рента у вигляді пенсії. Життя на пенсії дає змогу максимізувати ефекти від інвестицій, зроблених у людський капітал впродовж усього життя. Наявність та розмір такого дивіденду залежить як від зусиль самої людини, так і від суспільства, зокрема від соціальної політики.

Існує дві форми матеріального забезпечення в старості – приватно-сімейна (підтримка з боку сім’ї, індивідуальні заощадження, накопичення матеріальних активів) та суспільна (участь у колективних системах пенсійного страхування, підтримка з боку держави).

Кожна з цих форм має свої переваги та обмеження, тому в ідеалі треба намагатися їх поєднати.

Існує два аспекти конфлікту демографії з пенсійною системою,  які нагадують суперечку про курку та яйце.

З одного боку, дуже часто доводиться чути про те, що запровадження державних чи підтримуваних державою пенсійних систем призвело до зниження ролі сім’ї в суспільстві – зокрема, падіння народжуваності та руйнування сімейних зв’язків. Тому потрібно розвивати приватно-сімейну форму забезпечення в старості.

Альтернативна думка полягає у тому, що демографічні зміни, зокрема старіння населення, навпаки, потребують зміцнення пенсійної системи та державних гарантій, тому потрібно розвивати соціальні форми забезпечення старості.

Демографічні показники України

Рівень народжуваності в нашій країні близький до середнього у країнах ЄС (діаграма 1). Відзначимо, що найвища народжуваність серед європейських країн у Франції та країнах Північної Європи – там, де найвищий рівень зайнятості жінок, і де чоловіки найбільше залучені до виховання дітей – тобто народження дитини не надто порушує звичний хід життя жінки.

Діаграма 1. Сумарний коефіцієнт народжуваності, дітей на одну жінку, 2014

Джерела даних: Євростат, Росстат

Говорити про руйнування традиційних сімейних зв’язків в Україні не доводиться. У нашій країні родинні зв’язки дуже сильні – наприклад, частка дітей, народжених поза шлюбом, одна з найнижчих у Європі (20% проти 40% у середньому за країнами ЄС). Загалом, у Східній Європі дуже низькі показники позашлюбних народжень – близькі до українських чи навіть нижчі. Натомість, у країнах Північної Європи більше половини дітей народжується поза шлюбом, і ніхто не робить із цього трагедії. Нові форми сім’ї залишають людям більше особистого простору.

Головна демографічна проблема України – дуже висока передчасна смертність і, як наслідок, одна з найнижчих у Європі тривалість життя, особливо у чоловіків (Діаграма 2). Тому подолати депопуляцію в Україні можна лише завдяки подовженню життя та максимальній капіталізації інвестицій в людину.

Діаграма 2. Очікувана тривалість життя при народженні, років, 2014 р.

Джерела даних: Євростат, Росстат

Діаграма 2 ілюструє також значний гендерний розрив тривалості життя у країнах Східної Європи та Балтії порівняно з іншими країнами Європи. Найнижчий розрив тривалості життя між чоловіками та жінками знов-таки спостерігаємо у країнах Північної Європи. Отже, можемо зробити висновок, що виховання на засадах гендерної рівності вигідно в першу чергу чоловікам, оскільки в цьому випадку їхній спосіб життя максимально наближений до оптимального.

Ми звикли чути, що Україна – одна з найстаріших країн у світі. Але це правда, якщо дивитися лише на показник 60+, тобто частку населення старше 60 років. Проте, частка людей віком 65+ в Україні значно нижча, ніж у країнах ЄС (15,6% проти 18,9% в середньому по ЄС) за рахунок того, що в інтервалі від 60 до 65 років помирає досить велика кількість людей. Тому сьогодні демографічне навантаження в Україні є порівняно невисоким (Діаграма 3). З іншого боку, ми повинні розуміти, що наша пенсійна система на сьогоднішній день значною мірою виживає за рахунок того, що люди довго не живуть.  Ми не капіталізуємо нашу старість.

Діаграма 3. Чисельність людей 65+ у розрахунку на 100 осіб віком 15-64 років (демографічне навантаження літніми людьми)

Джерела даних: Євростат, Росстат

Демографічні перспективи України

У майбутньому рівень старіння населення та демографічне навантаження зростатимуть за рахунок скорочення населення працеактивного віку (Діаграма 4). Цьому сприятиме й катастрофічне скорочення народжуваності, яке відбулося у 1990-х роках.

Діаграма 4. Прогнозоване навантаження літніми на 100 осіб віком 15-64 років, різні сценарії демографічного розвитку

Джерело даних: прогноз ІДСД НАН України, 2014р.

Демографічні зміни є дуже добре прогнозованими, а отже, їх обов’язково потрібно враховувати у політиці.

Якщо в Україні буде висока народжуваність і низька тривалість життя, то рівень старіння буде помірний, максимум 20% наприкінці 2060-х років. Тобто, якщо ми будемо нарощувати народжуваність і не будемо дбати про зростання тривалості життя, то навантаження на пенсійну систему можна «законсервувати». Але в сучасному світі такі демографічні показники притаманні лише найбіднішим і найменш розвинутим країнам.

Якщо ми обираємо європейський шлях розвитку, потрібно примиритися з низькою народжуваністю і докладати зусиль для досягнення високої тривалості життя. По суті, разом із європейським шляхом ми обираємо старіння: кількість людей віком 65 і старше досягне 35% всього населення, а у розрахунку на 100 осіб віком 15-64 років – 64. Іншими словами, якщо нині одна особа віком 65+ може розраховувати на підтримку 4,5 осіб працеактивного віку, до 2060 року коефіцієнт підтримки знизиться до 1,5.

Чи витримає це наша пенсійна система?

Уже зараз в Україні пенсійні видатки становлять 15% від ВВП (діаграма 5), що є одним із найвищих показників у Європі та значно перевищує аналогічний показник багатьох країн з істотно вищим рівнем старіння, таких як Швеція, Фінляндія, Великобританія, Норвегія, Швейцарія.

Діаграма 5. Пенсійні видатки, % до ВВП, 2013 або 2014 рр.

Джерела даних: Євростат, ПФР, ПФУ

Пенсійний вік у нашій країні лишається одним із найнижчих у Європі – фактично, з урахуванням пільгових пенсій – 55 років, порівняно з 63,1 років у середньому в країнах ЄС (діаграма 6). Середня тривалість трудового стажу в Україні – тобто періоду, протягом якого людина заробляє собі пенсію, однакова для чоловіків та жінок  (близько 34 років).

Діаграма 6. Фактичний вік виходу на пенсію, років, 2013 р.

Джерела даних: EU DG for Economic and Financial Affairs, ПФУ

Як примирити демографію з пенсійною системою?

Потрібна комплексна соціально-економічна політика: реформи в пенсійній системі, активна політика на ринку праці, розвиток загальної інфраструктури за принципом універсального дизайну, підтримка сім’ї тощо. При цьому потрібно розуміти, що демографічні зміни – довготривалий, але не єдиний параметр пенсійної реформи; впливають також зміни у характері зайнятості та суспільних відносин.

Реформування пенсійних систем відбувається в усьому світі. Більшість реформ спрямовані на збалансування тривалості періодів зайнятості та одержання пенсій, зокрема шляхом:

  • підвищення пенсійного віку та/або вимог до стажу;
  • обмеження можливостей раннього виходу на пенсії;
  • сприяння зайнятості літніх працівників, активній і здоровій старості;
  • скорочення гендерних розривів (включаючи вирівнювання пенсійного віку для чоловіків та жінок).

Інші напрями реформ передбачають впровадження державних гарантій щодо мінімального рівня виплат по старості, розвиток додаткових приватних пенсійних заощаджень (у т.ч. через професійні та корпоративні пенсійні програми), зміцнення солідарності між поколіннями.

В Україні продовжується підвищення пенсійного віку для жінок, розпочате з жовтня 2011 р. У 2017 р. жінки виходитимуть на пенсію вже у 58 років, а у 2021 р. їхній пенсійний вік зрівняється з чоловічим – 60 років. З 2015 р. вживаються заходи зі скорочення можливостей раннього виходу на пенсію, але при цьому жодна пільгова категорія не скасована повністю. На початок 2016 р. в Україні налічувалося 830 тис. осіб молодше пенсійного віку, які отримували «ранні» пенсії (це майже 7% загальної кількості пенсіонерів).

Тож чи слід поспішати з пенсійною реформою в Україні? Вочевидь, головне не швидкість, а виваженість та послідовність перетворень, правильне визначення цілей та пошук найбільш прийнятних шляхів їх досягнення. Але це не означає, що з проведенням реформ можна зволікати. Своєчасно реалізована реформа дає значно більший ефект упродовж довшого часу. Тут спрацьовують загальноекономічні закони, адже пенсійна реформа, як і будь-яка інша соціальна інновація, – це інвестиція в людський капітал.

Дякуємо Сергію Лютову, студенту KSE, за конспектування лекції Лідії Ткаченко

Олігархи мають значний вплив не тільки в Україні, але у й багатьох формально демократичних країнах. Латинська Америка — один із регіонів, де політику визначають слабкість держави та всюдисущість олігархів, які проникають у державні та політичні інститути для захисту своїх статків. Відтак, із досвіду Латинської Америки можна винести низку уроків про політичну роль, яку олігархії відіграють у молодих демократіях, їхні наслідки для демократичного розвитку та альтернативні способи зменшити олігархічний вплив у суспільстві.

Згідно з Лінцом і Степаном (1996), демократія є «формою правління» в сучасній державі, яка гарантує й захищає політичні й громадянські права всіх громадян. Втім, умови, за яких ці права здійснюються, не з’являються автоматично шляхом проведення вільних, прозорих і конкурентних виборів (Шумпетер, 1942; Даль, 1971). За визначенням, для відстоювання й захисту ефективного здійснення громадянських прав демократія потребує життєздатної, бюрократично компетентної держави з потужною бюджетною забезпеченістю та контролем над територією, про суверенітет якої вона заявляє (Лінц і Степан, 1996; Пжеворскі, 1995). Таким чином, міцну демократію характеризують не лише громадяни, що засвоїли демократичні практики та цінності, але й наявність ефективної держави. Якщо молоді демократії прагнуть закріпити свої здобутки, їхня демократизація має супроводжуватися реформами, що зміцнюють державні інститути.

У Латинській Америці ніколи не існувало ефективних держав, та й перехід до демократії в 80-90-х роках не приніс значних змін у цьому напрямку. Відтак, усі країни регіону страждають на «дефіцит демократії»: або як бюрократії, здатні впроваджувати в життя закони, або як системи оподаткування з метою перерозподілу, або як монополісти, які застосовують силу й здійснюють контроль над територією країни. Значною мірою це пов’язано з поширеністю олігархічної політики. Демократія є синонімом рівності, прозорості й підзвітності, а олігархічна політика є обмежувальною й такою, що прагне забезпечити себе імунітетом від держави (Фоурейкер, 2007). Ще з колоніальних часів олігархічний вплив у цих країнах був щільно пов’язаний із процесами їхньої інтеграції у міжнародні ринки. Упродовж століть еліти-експортери товарів домінували над власністю на землю, тож латиноамериканські країни так і залишилися залежними від експорту сировини. Латинська Америка — регіон, де панує найбільша у світі нерівність; 10 відсотків латиноамериканців володіють 70 відсотками багатств регіону (ECLAC-Oxfam, 2016). Навіть у Чилі, одній із найефективніших демократій регіону, дохід найбагатших 10 відсотків громадян у 25 разів вищий, ніж дохід найбідніших 10 відсотків.

Попри те, що еліти-експортери товарів уже давно мали значний економічний і політичний вплив за рахунок основної маси населення, економічна нерівність поглибилася внаслідок впровадження неоліберальних реформ у 1980-х та 1990-х роках. Зокрема, бізнес-групи отримували зиск від приватизації державних підприємств. Упродовж цих років традиційні олігархії погоджувалися підтримувати формальні демократії за умови, що будуть збережені їхні прерогативи та доступ до державних установ. Приміром, чилійська конституція гарантувала військовим і традиційним олігархіям широке представництво та владу в чинному Конгресі. Тому, незважаючи на впровадження конкурентних і вільних виборів по всій Латинській Америці, політичні інститути залишаються значною мірою упередженими на користь олігархічних інтересів.

Олігархічний вплив поширюється також і на політичні партії та законодавчі органи регіону. У багатопартійних президентських системах Латинської Америки будь-якому президенту дуже важко сформувати дієві законодавчі коаліції без підтримки олігархій. Президенти, які відмовляються йти на поступки традиційним олігархіям, ризикують бути усуненими з посади. Наприклад, у 2012 році президенту Парагваю Фернандо Луго, який представляв ліві сили, оголосили імпічмент і позбавили влади не лише через брак міцноїбільшості в Конгресі, але й тому, що його програма, яка включала в себе радикальну аграрну реформу, загрожувала інтересам традиційної еліти землевласників. Навіть президента Венесуели Уго Чавеса на короткий час у 2002 році усунули від влади і тимчасово замінили на Педро Кармона, колишнього президента головної торговельної палати країни. Таким чином, коаліція з елітами може слугувати гарантією збереження президентом своєї посади, а, отже, сприяти політичній стабільності в Латинській Америці. Втім, така коаліція завжди дається дорогою ціною — зокрема, вона обмежує політичну програму й посилює проблеми політичної ізоляції.

У багатопартійних президентських системах Латинської Америки будь-якому президенту дуже важко сформувати дієві законодавчі коаліції без підтримки олігархій. Президенти, які відмовляються йти на поступки традиційним олігархіям, ризикують бути усуненими з посади.

Через політичні пакти з олігархами питання перерозподілу багатства, зокрема ті, що стосуються аграрної реформи та прогресивного оподаткування, часто виключалися з політичних програм (Агопян, 1996; Фоурейкер, 1998). Це викликає занепокоєння, оскільки Латинська Америка має одні з найвищих показників нерівності та одні з найнижчих показників бюджетної спроможності в світі. Звісно, в регіоні були успішно реалізовані програми обумовлених потребами грошових трансфертів, але вони виключають середній клас, який несе вище податкове навантаження, ніж мільйонери. Найбагатші 10 відсотків громадян регіону сплачують у середньому 5,4 відсотка свого сукупного доходу в якості податку на доходи. Найбагатші громадяни користуються також податковими пільгами або ж ухиляються від сплати податків, що становить близько 50 відсотків від загальної суми податку на доходи, який уряд збирає у регіоні. Окрім того, більшість податків у регіоні мають регресивний, а не прогресивний характер. Обмежені можливості оподаткування ускладнюють здатність держав забезпечити більшості громадян соціально-економічні умови для ефективного здійснення їхніх цивільних та політичних прав. Водночас найбагатші мешканці Латинської Америки продовжують накопичувати усе більше й більше багатств. Приміром, у період із 2002 по 2015 рік статки латиноамериканських мультимільйонерів зростали у шість разів швидше, ніж сукупний ВВП регіону.

Порушення прав із боку олігархій (у вигляді сучасних форм рабства та примусової праці) також толеруються урядами країн регіону в обмін на законодавчі голоси. У цих так званих «коричневих зонах» (О’Доннелл, 1999) держава не має ефективної присутності, а тому не може забезпечити ані верховенства права, ані громадянських прав. Монтеро (2014) також зазначає, що, хоча великі коаліційні уряди сприяють законотворчому процесу в Бразилії, такі пакти також відіграють ключову роль в ослабленні відповідних інститутів підзвітності, зокрема, слідчих комітетів Конгресу. Без значного спротиву олігархій вдалося просунути лише ті реформи або закони, які дозволяють елітам отримувати ширший доступ до дешевих матеріалів та робочої сили.

Окрім того, олігархії навіть захищали свої багатства й прерогативи прикриваючись демократичними принципами. Приватна власність є ключовим принципом демократії, але її захист допоміг латиноамериканським елітам вберегти свої статки від боротьби за перерозподіл багатства. Окрім того, болівійські еліти-експортери газу провели серію протестів проти уряду Моралеса і підштовхували до сепаратизму багатші та «біліші» регіони під гаслом боротьби за права меншин та культурні права. Втім, саме поширення матеріальної нерівності є однією з причин, чому демократія в Латинській Америці залишається нестабільною. Загальним результатом олігархічної політики є зростання недовіри до основних демократичних інститутів, зокрема, політичних партій, законодавчих та судових органів, які лише на словах борються з економічною та політичною олігархіями. Згідно з останнім опитуванням Latinobarometro (2016), рівень задоволеності демократією є найнижчим за кілька десятиліть, а частка громадян, які вважають, що рішення уряду формуються під впливом потужних економічних еліт, — найбільшою. Близько 80 відсотків латиноамериканців вважають, що їхні уряди працюють на користь обраних громадян, а не на користь усього народу.

Найчастішою відповіддю на олігархічну політику в Латинській Америці історично був популізм. Фоурейкер (2007) описує популізм як виборчий феномен, який зазвичай виникає тоді, коли політичні інститути не можуть або не прагнуть задовольняти вимоги більшості. Такий контекст дозволяє лідерам-опортуністам будувати дискурс на основі двох антагоністичних ідентичностей: «народ» і «олігархія». Такі лідери-популісти намагаються відновити верховенство волі народу (або народного суверенітету) як суть демократії, тож часто відмовляються вести переговори з традиційними елітами. Лідери-популісти запровадили низку конституційних змін, стверджуючи, що вони будуть обмежувати вплив олігархії. Втім, на практиці ці реформи спричинилися до підірвання принципів системи стримувань і противаг та верховенства права, а також втілення диктаторських амбіцій лідерів-популістів. Серед прикладів — продовження терміну президентських повноважень, легалізація перевиборів президента, а також заміна законів президентськими указами. Брак обмеження повноважень виконавчої влади дозволив президенту Перу Альберто Фухіморі та президенту Венесуели Уго Чавесу керувати так, як вони вважаюли за потрібне.

Це являє собою значне протиріччя. Але ще більш парадоксальим є той факт, що популістська політика зазвичай в кінці-кінців перевтілюється в олігархічні практики. Приміром, у Венесуелі Чавеса політику формували й здійснювали без жодних обмежень з боку законодавчих або судових органів. В уряді процвітала корупція, а державну допомогу розподіляли на власний розсуд. Тим часом, уряд постійно переслідував і карав незалежні ЗМІ та громадських діячів. Таким чином, хоча впродовж значної частини свого перебування при владі Чавес отримував зиск від процвітання нафтового бізнесу, невдовзі умови життя багатьох венесуельців погіршилися. Зараз країна страждає від неефективності державних послуг, дефіциту в галузі житлового будівництва, нестачі продовольства, зростання нестабільності, а також низької якості послуг у галузях освіти та охорони здоров’я. Політика популізму часто призводить до виникнення нових олігархій, підвищення концентрації багатства, загострення соціальної поляризації та послаблення демократичної підзвітності. Не дивно, що впродовж усієї історії Латинської Америки не раз змінювалося формулювання понять «ворог» і «народ», оскільки джерело антагонізму залишилося незмінним.

 

Втім, здається, з’являються певні ознаки змін. Завдяки соціальним медіа громадяни країн Латинської Америки отримують кращий доступ до інформації, організації та мобілізації проти урядових зловживань. Нещодавно в Мексиці групи громадських активістів просували законопроект «три із трьох», який вимагає від державних службовців розкривати свої активи, податкові декларації та заявляти про можливі конфлікти інтересів. Завдяки кампанії у соцмережах цей законопроект менш ніж за три місяці зібрав близько 600 тисяч підписів. Групи громадських активістів у Колумбії й Чилі запропонували схожі  антикорупційні закони. У Гватемалі організовані за допомогою соціальних медіа протести проти президентських правопорушень привели до того, що члени Конгресу позбавили президента Отто Переса Моліну імунітету. Імпічменту президента Бразилії Ділми Русеф передували протести через підозри в отриманні хабарів. Вуличні протести також привели до створення антикорупційних органів у Гондурасі та Сальвадорі.

Завдяки соціальним медіа громадяни країн Латинської Америки отримують кращий доступ до інформації, організації та мобілізації проти урядових зловживань.

Усі ці надзвичайні події сталися в регіоні, де змова між олігархами і політиками історично залишалася безкарною. Немає жодних сумнівів у тому, що сильна держава є необхідною умовою для процвітання демократії. Втім, коли значна більшість латиноамериканців почала вимагати серйозних змін у політиці через виборчі дільниці, обіцяні зміни не відбулися. Досвід Латинської Америки підтверджує, що підзвітність не виникає внаслідок чистих і конкурентних виборів. Втім, нещодавні події в регіоні демонструють, що в боротьбі з олігархічною політикою громадський активізм може бути ефективнішим, аніж політичний популізм. Одним із потенційних уроків, які Україна може винести з досвіду країн Латинської Америки, є те, що пильні й активні громадяни можуть сприяти розвитку сильних державних інститутів, особливо з огляду на, що Україна є молодою демократією. Це особливо актуально, оскільки, на відміну від Латинської Америки, Україна наразі залежить від фінансової підтримки міжнародних донорів, а також може розраховувати на зовнішній стимул інтеграції до ЄС, що одночасно вимагає й допомагає розвитку громадського активізму та створенню більш ефективної держави.

Подяки: Я хотіла би особливо подякувати Ростиславу Аверчуку — передусім за те, що він попросив мене написати цю статтю, а також за цінні зауваження та пропозиції щодо тексту.

Головний податківець часто помиляється, використовує неточні дані та маніпулює. Під час перевірки ми знайшли лише два випадки правди з 11 цитат та одну тезу лишили без вердикту.

Про мінімальну зарплату

“Сегодня мы считаем, что к весне минимальную зарплату реально поднять до пяти тысяч. А на следующий год – до 7,5 тысяч. Хороший пример – Беларусь. Пока они смотрели за тем, что мы делаем, подняли зарплату в стране до $500 в эквиваленте. А чем Украина отличается от Беларуси?” (Джерело – Лівий Берег).   

Перш за все, ані середня, ані мінімальна зарплати в Білорусі не дорівнюють $500. З 1 січня 2017 мінімальна зарплата в Білорусі становитиме $135 (або 265 рублів). Середня зарплата по країні становить близько $365, хоча по Мінську справді приблизно $500 (1008 білоруських рублів).

Підвищення мінімальної зарплати до 5 тис грн, тоді як середня зарплата за 11 міс. 2016 становила 5070 грн, означає, що суттєво мала б зрости і продуктивність праці та збільшитись фінансові результати компаній (що малоімовірно зробити у наказному порядку) або ж практично всі отримуватимуть заробітну плату близьку до мінімального рівня, принаймні легально. Збільшення обмежень (зокрема розміру зарплати) за незмінного рівня контролю за дотриманням цих обмежень зазвичай веде до зростання тінізації.

Про тіньову економіку

“В Украине существует большая проблема: у нас в стране нет четкой аналитики теневого рынка. Во многих государствах такой анализ делают преимущественно министерство экономики либо министерство финансов. И наше ведомство поднимало данный вопрос неоднократно” (Ділова Столиця)

Розрахунки тіньової економіки регулярно робить Мінекономрозвитку, а окрім нього – Національний інститут стратегичних дослідженьМіжнародний центр перспективних дослідженьта інші. Дані дещо відрізняються залежно від методології розрахунку, але аналітика з цього приводу в Україні точно є, тим більше – від Мінекономрозвитку.

(Репліка журналіста): И все-таки формулировка “доля теневой экономики в ВВП страны” существует…

(Роман Насіров) <…>” Что касается зарплат, я бы не сказал, что они в тени: отчасти это манипуляции. Я часто привожу простую статистику. В Украине официально трудоустроено всего 10,5 млн людей. Хотя, исходя из населения в более чем 42 млн, должно быть около 20 млн человек. Но часть их трудоустроена де-юре как частные предприниматели. Тогда это уже не совсем тень, а некая сероватая зона, так как определенный процент из них — наемные работники.” (Ділова Столиця)

Без вердикта. Насіров наводить правильну статистику (окрім 20 млн, які нібито мають офіційно працювати), але випускає частину інформації. Пояснимо чому.

Наведене Насіровим число офіційно працевлаштованих найманих працівників майже правильне – 10,3 млн осіб. Проте, за перше півріччя 2016 року (останні наявні дані на момент інтерв’ю) кількість зайнятого населення склала 16,2 млн осіб. До неї, окрім найманих працівників, входять 4 млн осіб зайнятих неформально та близько 1,9 млн фізичних осіб-підприємців. Разом з безробітними в країні (1,6 млн людей) кількість населення, яке є частиною робочої сили, тобто могло б працювати, 17,8 млн. Чому Насіров вважає, що 20 млн людей з 42 млн мають працювати, – нам складно сказати.

Чи є ФОПи інструментом зниження податкового навантаження? Так, у тому сенсі, що з доходів за виконання однакової роботи ті, хто працевлаштований на загальних підставах, та ФОПи сплачують різний обсяг податків. Насіров називає це “сіруватою зоною”, а не тінню. Можливо, через те, що це просто інша (до речі, законна) форма отримання доходів.

Але він не говорить про зарплати, які виплачуються в конвертах і які є складовою сірої економіки. Тому говорити, що в Україні немає тіньових зарплат, – неправильно.

«Внутренний НДС увеличился с 8 млрд грн в месяц до 12 млрд грн. А НДС на таможне с 9-11 млрд грн (в зависимости от сезонности) до 16 млрд грн в месяц» (Ділова Столиця)

Відповідно до казначейських звітів про доходи, надходження від внутрішнього ПДВ в середньому зросли з 9 млрд (2015 рік) до 11,3 млрд грн (11 міс. 2016 року) на місяць. Надходження від імпортного ПДВ в аналогічному періоді в середньому зросли з 11,6 млрд до 14,8 млрд грн на місяць.

Отже, зростання не таке значне, як намагається показати пан Насіров. До того ж, зростання доходів від імпортного ПДВ є наслідком не лише роботи фіскальних органів, а й зміни валютного курсу та світових цін, зростання споживчого та інвестиційного попиту на імпортні товари, скасування імпортних обмежень (додаткового мита) та запровадження зони вільної торгівлі з ЄС.

Довідково: Якщо враховувати бюджетні відшкодування, то чисті надходження від внутрішнього ПДВ дещо інші: зростання в середньому з 3,3 млрд грн до 4,8 млрд. грн на місяць.

“Полтора года назад ГФСУ анализировала, какая часть НДС может находиться в тени (так как ранее существовали фиктивные предприятия и налоговый кредит). Мы полагали, что лишь около 20% НДС в тени. Но когда в начале 2015 года предприняли ряд мер по детенизации уплаты НДС, вскоре поняли, что этот процент был в действительности больше. Потому что при таком же уровне экономики и при том, что ВВП поднялся всего приблизительно на 1,5% (по разным сводкам), уплата НДС на внутренние продукты выросла почти на 50%. Постепенно с 8 млрд грн в месяц мы дошли до того, что сейчас собираем свыше 12 млрд грн.” (Ділова Столиця)

Підвищення надходження ПДВ відбулося за рахунок багатьох факторів, наприклад, запровадження системи електронного адміністрування ПДВ, збільшення світових цін, зростання споживчого та інвестиційного попиту, девальвації. Тобто не обов’язково через детінізацію. Порівняння реальної зміни ВВП і номінального зростання ПДВ не є коректним, бо не враховує зміну рівня цін, а у 2015 році значну роль у підвищенні надходжень від ПДВ відіграв саме високий рівень інфляції. Доки не проведено ґрунтовний аналіз, некоректно робити такі категоричні твердження (щодо провідної ролі детінізації).

Сумарний обсяг ПДВ на внутрішні товари виріс не на 50%, а на 30% (зі 96,6 млрд за 11 місяців 2015 до 125 млрд грн за аналогічний період 2016 року без врахування бюджетного відшкодування).

Щодо решти наведених даних, як ми вже писали вище, надходження ПДВ за місяць зросли в середньому з 9 млрд до 11,3 млрд грн на місяць без врахування бюджетного відшкодування та з 3,3 млрд грн до 4,8 млрд з урахуванням відшкодування.

Про податки в Україні та Європі

“…если сравнивать европейские и украинские налоговые ставки, то наши достаточно низкие” (Ділова Столиця)

Правда. За дослідженням PWC в Україні загальне податкове навантаження складає 51,9%, тоді як середнє по ЄС та Європейській асоціації вільної торгівлі – 40,3%. Але в зазначеному дослідженні не враховано зниження в Україні ставки ЄСВ в 2016 році до 22%, тобто фактично вдвічі. Тобто Насіров правий, зараз загальне податкове навантаження в Україні нижче за середнє по Європі.

Про місцеві бюджети

«Полтора года назад местные бюджеты получали 5-6 млрд грн в месяц, а в августе текущего года —15 млрд» (Ділова Столиця)

Півтора роки тому (січень-червень 2015) надходження до місцевих бюджетів склали 55 млрд грн (без трансфертів) або в середньому 9 млрд на місяць. З урахуванням трансфертів – 133 млрд або 22 млрд грн на місяць.

За 11 місяців 2016 року місцеві бюджети отримали 152 млрд грн без трансфертів та 322 млрд з урахуванням трансфертів, тобто в середньому відповідно 14 та 29 млрд грн на місяць.

Тобто надходження до місцевих бюджетів зросли не втричі, як говорить Насіров, а на близько 55% без врахування трансфертів та 32% з урахуванням. Окрім того, наведені дані є номінальними та не скоригованими з урахуванням інфляції.

Про одеську митницю

 

“Из 25 регионов Одесса – на 21 месте, четвертая с конца по выполнению поставленных задач. Это при том, что доля Одесской таможни в наполнении бюджета не очень-то и велика – около 6-6,5%. И когда другие показывают в среднем 15% перевыполнения поступлений, то за Одессой числится где-то 8% невыполнения нормы. Это – первая проблема. Вторая – вопрос ускорения таможенного контроля”. (Лівий Берег)

Неправда та маніпуляція. VoxCheck проаналізував виконання цільових показників надходження митних платежів для митниць ДФС з травня по жовтень 2016 року (інтерв’ю вийшло в листопаді 2016 року).

За виконанням поставлених задач у жовтні Одеса (як регіон) була на 14 місці, а не на 21. За проаналізований період, її позиція у рейтингу періодично змінювалися.  Так, на 21 місці вона була лише в травні. У червні – 23 місце, а з липня  покращила результат і по вересень трималася на 17-18 місцях.

Неправда, що частка Одеської митниці в наповненні бюджету була 6 – 6,5%. У травні-жовтні вона коливалася від 7% до 8,6%. Крім того, саме твердження є маніпулятивним, адже Одеса – в першій п’ятірці за наповненням бюджету митними платежами, її випереджають лише місто Київ, Київська та періодично Дніпропетровська області.

Неправдиві дані стосовно недовиконання планів Одесою та перевиконання іншими митницями. З травня по вересень середнє недовиконання за всіма 25 регіонами – 14,5%, водночас за аналогічний період Одеса недовиконала план на 27%. У жовтні ситуація покращилася – середнє недовиконання 6%,  Одеса показала 7,5%. Крім того, Одеса – далеко не найбільш злісний порушник планів. Наприклад, за травень – жовтень середній відсоток недовиконання склав: у Херсоні – 58,8%; у Запоріжжі – 37,6%;  у Києві – 20%. В Одесі цей показник складає 24,1%.

Див. розрахунки тут, джерело інформації – тут.

“Последний случай с контрабандой сигарет у нас был как раз на Одесской таможне. Девять контейнеров с сигаретами из Грузии зашли в Одесскую таможню и были оформлены как псевдотранзит…”

Такий випадок справді був. Станом на листопад це був останній відомий випадок контрабанди цигарок, хоча після інтерв’ю Насірова (24 листопада) митники затримали ще декілька нелегальних вантажів із цигарками. Враховуючи, що значна частина торгівлі морем йде через Одесу, не дивно що саме там, а не, припустімо, у Києві перехоплюють таку контрабанду.

Про податкову реформу

“Налоговая реформа – это инструмент регулирования экономических процессов, инструмент стимулирования. На сегодняшний день самая большая проблема не в ставках и не в администрировании, а в дефиците Пенсионного фонда“. (Лівий Берег)

Дефіцит Пенсійного фонду справді існує, але його наявність навряд чи напряму стосується спрощення адміністрування податків. Незважаючи на певне покращення, українська система оподаткування досі заплутана та  залишає простір для суб’єктивізму податківців. Полегшення адміністрування сприятиме легалізації бізнесу і, відповідно, збільшенню надходжень зокрема до Пенсійного фонду.

Про лібералізацію/реформу податкової системи

“Цього року ми досягли надзвичайних результатів. Було проведено системну реформу податкової та митної служб. Як результат, дуже значне збільшення надходжень на 30% до бюджетів усіх рівнів, а це – понад 6 млрд доларів”. (пост в Facebook)

Статистика майже правильна, податкові надходження до зведеного бюджету за 11 місяців 2015 року склали 452 млрд грн, а за аналогічний період 2016 року – 585 млрд грн. Тобто зростання склало 133 млрд грн (29%) або ж 5,2 млрд доларів за середньорічним курсом НБУ.

Таке зростання показників відбулося значною мірою за рахунок макроекономічних чинників – зростання імпорту (як у доларах, так і в гривневому еквіваленті за рахунок девальвації), інфляції, коливання світових цін. Окрім того, наповненню бюджету сприяли зростання ефективної ставки ПДФО і заробітних плат, запровадження системи електронного адміністрування, підвищення ставок акцизів. І хоча системної реформи податкової та митної служб не було, але позитивні зміни особливо в частині адміністрування податків справді відбулися.

Українською державою керують олігархи. Втім, вони є радше симптомом, аніж причиною кризи в країні. Саме тому успішна деолігархізація не допоможе досягнути реального прогресу, а лише спричиниться до появи нового покоління олігархів. Натомість, нам потрібна політична культура прозорості та підзвітності.

Олігархи — справжня проблема

Уже доволі давно побутує думка, що реальна влада в Україні належить олігархам. Як і в низці інших постсоціалістичних країн, уже наприкінці 1990-х років олігархи, говорячи словами тодішнього головного економіста Світового банку Джоела Гелмана, «захопили державу». Хоча чинне політичне керівництво України оголосило курс на політику деолігархізації, чимало виборців та експертів, як і раніше, константують захоплення держави олігархами.

Петро Порошенко, один із провідних бізнесменів країни, став президентом. Усупереч передвиборчим обіцянкам, він так і не продав свій найбільший бізнес. Коломойський, ще один мільярдер, який спершу був наближеним до Порошенка, продемонстрував, що навіть після сварки з президентом усе ще може експлуатувати державну скарбницю. Нікуди не поділися навіть ті олігархи, які були тісно пов’язані з колишнім президентом Віктором Януковичем, зокрема Рінат Ахметов та Дмитро Фірташ.

Для економіки основна проблема полягає в тому, що бізнес олігархів ґрунтується не на конкуренції на вільних ринках, а на оборудках із державною підтримкою. В індексі кумівського капіталізму The Economist оцінюється, що в 2016 році джерелом 85 відсотків статків мільярдерів України були сектори економіки, де домінує рентоорієнтована поведінка. За цим показником Україна посідає третє місце в світі. Пов’язані з цим політичні проблеми полягають у тому, що глибока залежність олігархів від незаконної й частково нелегальної державної підтримки їхнього бізнесу змушує їх вдаватися до всіх засобів, переважно корупційних, для збереження свого політичного впливу.

Глибока залежність олігархів від незаконної й частково нелегальної державної підтримки їхнього бізнесу змушує їх вдаватися до всіх засобів, переважно корупційних, для збереження свого політичного впливу.

Хто такі олігархи?

Хоча всі погоджуються з тим, що олігархи — це погано для України, не завжди зрозуміло, кого вважати олігархом. Закликаючи до деолігархізації, президент Петро Порошенко явно не має наміру усунути себе від влади. У політичних дебатах стандартним визначенням вважається те, що олігархи — це всі багатії-політики, які нам не подобаються. Такого пояснення може цілком вистачити для виборчих кампаній, але воно перешкоджає тверезому аналізу.

У прямому значенні слова, олігарх — це підприємець, який використовує політичні зв’язки для просування своїх бізнес-інтересів. А це визначення відрізняється від жадібного політика, який використовує свою посаду для отримання контролю над бізнесом із метою збагачення себе чи своєї сім’ї та друзів.

Ось чому я вважаю, що реальним лакмусовим папірцем для олігархів є те, від чого залежить їхня влада — від бізнесу чи політичних посад. Коли Янукович втратив свій пост, то відразу ж втратив свою владу й значну частку своїх статків. Те ж саме стосується і членів його сім’ї та друзів. Ахметов, навпаки, зберіг свій вплив, оскільки його влада як справжнього олігарха залежить від бізнесу, а не посади.

Така оцінка наводить на висновок, що, аби позбутися олігархів, слід відібрати у них бізнес. Втім, все не так просто.

Системна значимість

Перша проблема полягає в тому, що олігархи контролюють чимало підприємств, які, використовуючи сучасну термінологію світової фінансової кризи можна назвати системно значимими. Відбираючи «ПриватБанк» у Коломойського, українська держава мусить узяти на себе відповідні фінансові ризики, оскільки вони переважно стосуються звичайних клієнтів банку, а не самого олігарха. Якщо держава захоче відібрати в олігархів контроль над енергетичними компаніями, вони можуть використати своїх лояльних союзників у керівництві компаній та інсайдерські знання, щоб дати відсіч державі й погрожувати їй руйнуванням життєво важливої інфраструктури — і хто поб’ється об заклад, що олігархів обходить те, чи держава порине в хаос? Зрештою, що погано для олігархів, не обов’язково добре для країни.

Лише симптом

Втім, справжня проблема значно серйозніша. Олігархи — це лише верхівка айсберга, яка привертає до себе всю увагу. Насправді, більша частина України функціонує в «олігархічному режимі» навіть за відсутності великих олігархів. Існує простий тест: якщо олігархи є головною проблемою, то реформи в тих областях, де олігархів немає, мають бути успішними. Втім, як відомо у випадку реформ у галузях охорони здоров’я, освіти та виборчого законодавства, це не так. На заваді реформам стають зацікавлені сторони, причому не тільки у великому, але й у малому бізнесі, серед корумпованих державних чиновників та політиків.

Це приводить до іншого висновку. Система управління України перетворилася на механізм стягування ренти. Якщо ті чи інші олігархи втратять свій бізнес і політичну владу, їхнє місце посядуть інші. Чимало представників не тільки бізнесу, але й держави шукають можливостей збагатити себе, а не країну. До слова, це саме те припущення, з якого свого часу почалися дебати про конституцію США.

Якщо ті чи інші олігархи втратять свій бізнес і політичну владу, їхнє місце посядуть інші. Чимало представників не тільки бізнесу, але й держави шукають можливостей збагатити себе, а не країну.

Демократія може дати здачі

У «Федералісті», написаному в 1787-88 роках трьома батьками-засновниками США, стверджується, що політична влада може зіпсувати кожного. Відтак уряд потребує системи стримувань і противаг, щоб тримати всіх можновладців під контролем. Попередньою умовою для правильної роботи цієї системи є прозорість і підзвітність. Щоб їх установити, не достатньо усунути олігархів від влади. Більше того, такий крок може виявитися контрпродуктивним, оскільки вибіркова справедливість може створити в інших враження, що вони можуть і далі провадити корупційну діяльність.

Втім, у країні, яка рухається до демократії, прозорість лежить важким тягарем на політичній культурі. Запроваджена в Україні нова система подання електронних декларацій провідними політичними і державними діячами якнайкраще ілюструє цю проблему. Звісно, декларації є важливим кроком на шляху до більшої прозорості, вони можуть дати новий імпульс боротьбі з корупцією. Втім, результатом цього процесу є й те, що повідомлення ЗМІ й публічні дебати наразі ще більш зосереджені на корупції, ніж за часів Януковича. Ризик полягає в тому, що, викриваючи той бруд, про який раніше не було відомо, але який усе ж існував, прозорість не створює підґрунтя для боротьби з корупцією, а переважно сприяє розвитку політичній культурі цинізму, за якою всі політики однаково корумповані, і яка є дуже вразливою перед антикорупційними хрестоносцями-популістами, що надають перевагу гучним звинуваченням, а не продуманим стратегіям.

У такій ситуації необхідна нова політична культура, заснована на ідеї про те, що прозорість має йти пліч-о-пліч із підзвітністю, і що демократія є «владою народу». А це означає, що люди самі повинні контролювати політичні процеси, не лише беручи участь у виборах і революціях, але й не припиняючи ні на день аргументований (!) політичний тиск. Особливо в ситуації, коли система стримувань і противаг політичної системи, зокрема парламентського і судового контролю, містить очевидні недоліки, тільки потужний і очевидний попит самих виборців на конкретні, чіткі й послідовні реформи може протистояти культурі корумпованого управління.

Правила, правила, правила!

Отож, головне завдання полягає не в тому, щоб  боротися з конкретними олігархами за контроль над конкретними компаніями. Майнові декларації або передача державних закупівель до прозорої онлайн-платформи ProZorro є значно важливішими кроками реформування з метою встановлення загальних правил прозорості та підзвітності для кожного. Якщо ці реформи будуть успішними, рано чи пізно олігархам доведеться прийняти їх, а також нові прозорі й підзвітні способи ведення бізнесу — за аналогією з баронами-розбійниками в США, яких століття тому вдалося взяти під контроль не шляхом політичної вендети президента країни, а завдяки застосуванню антитрестівського закону

Олігархічна система, що неодмінно передбачає неформальні зв’язки та корупційні стосунки між найвищими рівнями влади та олігархами, не зникла після Революції гідності. Вона лише трохи змінилась, адаптувавшись до нової політичної ситуації. Прискіпливий погляд на стосунки між владою та великим бізнесом показує, що всі заяви українських високопосадовців про деолігархізацію після Майдану є лише видаванням бажаного за дійсне. Основні давні олігархічні групи розпочали більш чи менш тісну співпрацю із владною елітою, яка потребувала їхньої підтримки і водночас була надто слабкою або не мала політичної волі для того, щоб справді послабити позиції олігархів.

Після подій 2014 року більшість олігархів була значно ослабленою (в т. ч. через економічну кризу). Вони більше не мають такого ж рівня впливу на владу і не можуть брати участь в державних закупівлях в такому ж масштабі, як раніше. Однак вони надалі є серед найбільш впливових акторів в українській політиці, зокрема найбільш могутні з них, такі як Ігор Коломойський або Рінат Ахметов. Це є можливим в основному завдяки їхнім традиційним активам: фінансовим ресурсам або домінуванню в деяких стратегічних секторах економіки, контролю над ЗМІ та значному впливі у парламенті. В поєднанні зі слабістю уряду у Києві, олігархічні групи все ще володіють потужними інструментами для захисту своїх позицій. Як наслідок, незважаючи на деякі зміни (наприклад, зникнення так званої Сім’ї, тобто групи навколо екс-президента Януковича, та слабкості групи Дмитра Фірташа), олігархічна система збереглась.

Космітичні зміни

Проте основною причиною збереження крупних “старих” олігархів стало рішення пост-майданних еліт створити тактичний союз із олігархами. Цей союз є вигідним для обох сторін. Представники влади отримали підтримку важливих депутатів із олігархічних угрупувань у Верховній Раді, а також неформальні джерела фінансування та підтримку ЗМІ (що особливо важливо у розрізі парламентських та місцевих виборів). Виглядає, що у відповідь олігархам гарантували особисту безпеку, захист для їхнього бізнесу та здатність продовжувати лобіювання своїх бізнес-інтересів. Завдяки цьому вимушеному симбіозу, нові лідери України вирішили не переглядати приватизації часів Януковича, головну вигоду від яких отримали олігархічні групи.

Після революції, як це було і до неї, олігархи почали використовувати свою перевагу над політиками. У державі з неякісним управлінням, неефективною та корумпованою бюрократією, олігархи є найкраще організованими групами із найбільшою управлінською здатністю. Вони можуть дозволити собі дорогу юридичну підтримку або послуги лобістів, а також у них в розпорядженні є потужні телеканали, які фактично домінують на українському медіа ринку.

У державі з неякісним управлінням, неефективною та корумпованою бюрократією, олігархи є найкраще організованими групами із найбільшою управлінською здатністю.

Вони можуть дозволити собі дорогу юридичну підтримку або послуги лобістів, а також у них в розпорядженні є потужні телеканали, які фактично домінують на українському медіа ринку.Та все ж для того, щоб гарантувати безпеку свого бізнесу, олігархічні групи постійно потребують інструментів, що доступні лише органам влади. Це означає, що вони змушені знаходити порозуміння із політичними лідерами. У олігархів немає постійних союзників серед політичних партій. Вони укладають тимчасові угоди і переглядають їх залежно від того, що потрібно для захисту їхній інтересів у даний момент.

Як результат союзів між олігархами та політичними таборами Президента Порошенка та Арсенія Яценюка і його Народного фронту, в олігархічній системі встановився біполярний стан справ. Таким чином, співпраця олігархів із владою призвела до формування специфічного виду плюралізму. Спроби “старих” олігархів забезпечити захист своїх бізнес-інтересів також мали значення, прикладом чого є співпраця між Рінатом Ахметовим та оточенням Арсенія Яценюка. Інтереси олігарха в електроенергетичному секторі, в якому він домінував багато років, опинились під загрозою внаслідок експансії людей, пов’язаних із Президентом Порошенком, наприклад Ігоря Кононенка та Костянтина Григоришина, які намагались наростити свій вплив у цьому секторів.

Нові олігархи

Немає підстав вважати, що Прем’єр-Міністр Гройсман бажатиме або буде готовим змінити правила, за якими працює система, особливо з огляду на те, що коаліція має лише незначну більшість у Верховній Раді і в багатьох голосуваннях потребуватиме додаткової підтримки олігархічний фракцій – що матиме свою ціну. Іншим свідченням того, що status quo у стосунках між владою та олігархами збережеться, є слова самого Гройсмана, який зазначив, що “ті ж самі правила повинні стосуватись олігархів (…), виключно ринкові механізми, без преференцій (…). Позиція олігархів повинна бути такою: вони повинні займатись економічним розвитком країни і не втручатись в справи [влади]”. Такий підхід виключає будь-які радикальні дії проти олігархів, в т. ч. відкритий конфлікт з деякими із них, хоча він демонструє бажання обережно та повільно “цивілізувати” олігархічну систему. Це можна пояснити, як зазначалось раніше, слабкістю влади, але також тим, що влада непокоїться збереженням територіальної цілісності країни.

Процеси, що дозволили “старим” олігархічним групам утримати значну частину свого колишнього впливу і зберегли незмінними правила, за якими діє українська політика, співпали із появою після Революції гідності нових політично-підприємницьких груп навколо двох центрів політичної влади в Україні. Починаючи з 2014 року, членам цих груп вдалось отримати операційний контроль над багатьма найбільш важливими підприємствами у державній власності. Їм вдалось здобути контроль за фінансовими потоками цих компаній без де-факто взяття відповідальності за результати цих компаній. Також вони зайняли зручні позиції напередодні запланованих приватизацій численних підприємств завдяки контролю над ключовими парламентськими комітетами, міністерствами та державними органами. Хорошим прикладом є Микола Мартиненко, член Народного Фронту Арсенія Яценюка, що, за деякими свідченнями, контролює певні стратегічні підприємства у державній власності, в т. ч. Енергоатом, оператор АЕС України. Іншим є Ігор Кононенко, що є давнім другом Петра Порошенка. Під його наглядом перебуває Фонд державного майна України та чимало підприємств у державній власності.

Бізнес-підґрунтя “нових” олігархів є однак значно слабшим, ніж у “старих” олігархів. Перші зазвичай не володіють жодними крупними бізнес-активами, а лише керують власністю держави і – що має вирішальне значення – не мають контролю над жодним із найбільших телеканалів, що є важливим політичним інструментом в Україні.  Той факт, що монополія традиційних гравців на ринку ЗМІ не була усунута, є іншою причиною, чому “нові” олігархи та пов’язані із ними політики були змушені дійти до згоди із тими, хто контролює телеканали.

Вплив на реформи

Все ще міцна олігархічна система і нездатність українських лідерів та відсутність у них політичної волі справді кинути їй виклик прямо впливають на процес реформ в країні. Після Майдану Україна опинилась у парадоксальній ситуації. З одного боку, представники нової влади повністю усвідомлюють, що систему необхідно реформувати, оскільки саме цього очікують люди (та Захід) і оскільки пострадянська економічна та політична модель вичерпала свій потенціал. Проте, з іншого боку, вони нездатні повноцінно проводити реформи, тому що вони самі є продуктами цієї системи.  Більшість провідних політиків, що були чи є при владі в Україні після 2004 року, сформувались у 1990-их роках і перебували на високих посадах у декількох попередніх урядах. Тому складно стверджувати, що в Україні до влади прийшла нова політична еліта. Як наслідок, замість щирих спроб структурних змін, країна отримує адаптацію та пристосування.

Складно стверджувати, що в Україні до влади прийшла нова політична еліта. Як наслідок, замість щирих спроб структурних змін, країна отримує адаптацію та пристосування.

Проведені фрагментарні реформи поки не змогли значно знизити олігархічний вплив.  Навіть позитивні рішення Верховної Ради, які націлені на послаблення влади олігархів, були пом’якшені або відтерміновані (наприклад, запровадження державного фінансування політичних партій відклали до 2017 року). Завдяки контролю Президента над Генеральною прокуратурою, вдалось фактично заморозити деякі незручні розслідування. Також не відбулось значної дерегуляції економіки, яка могла би створити необхідні умови для розвитку малих та середніх підприємств і послабити преференції, за рахунок яких функціонує бізнес олігархів. Ситуація з Укрнафтою є чудовим прикладом того, що деякі спроби влади позбутись впливу олігархів є лише піар-кампанією або імітацією. Ця ключова нафтова компанія, де-юре контрольована державою, де-факто все ще належить Групі Приват Ігоря Коломойського.

Досвід попередніх двох десятиліть чітко засвідчує, що олігархічна модель української економіки не може запропонувати життєздатної альтернативи ефективній ринковій економіці, оскільки не може створити стабільних джерел росту. Олігархи, що захопили цілі сектори економіки, в основному були зацікавлені у максимізації своїх прибутків та мало турбувались розвитком своїх активів. Внаслідок цієї екстенсивної економічної моделі, жодного із секторів української економіки, в якому домінує великий бізнес, не було модернізовано.

Влада все ще повинна виконати одну із основних обіцянок Майдану – позбавити олігархічні групи впливу в ході здійснення глибоких реформ. Хоча українські лідери найвищого рівня у своїх політичних зверненнях регулярно підтверджують своє зобов’язання здійснити деолігархізацію, для цього насправді зроблено дуже мало. Враховуючи очевидну відсутність політичної волі, слід припустити, що олігархи утримуватимуть свій вплив доти, доки в Україні зберігатиметься нинішній баланс влади. Між владою та окремими олігархами можуть відбуватись більш чи менш серйозні конфлікти, проте вони не вплинуть на систему в будь-який значний спосіб.

Більше того, якщо найближчими місяцями пройдуть дострокові вибори, це навряд чи приведе до якісної зміни у Верховній Раді та приходу вільних від олігархічного впливу партій до влади. Зіткнувшись із високою вартістю виборчої кампанії, кожна із крупних політичних партій потребувати фінансової та медіа-підтримки олігархічний груп і буде змушена взамін включити їхніх представників у виборчі списки. З огляду на загальну слабкість держави та інші, раніше згадані, інструменти олігархічного впливу, це означає, що у найближчому майбутньому олігархи надалі матимуть «блокувальний пакет акцій» в українській політиці.

Автор нещодавно опублікував детальний огляд: Фундамент системи. Старі та нові олігархи в Україні.

Першочерговим завданням Національного Банку України (НБУ) є утримувати інфляцію низькою. Так визначено законом та принципами грошово-кредитної політики на 2017-2020 роки, запропонованими правлінням НБУ та недавно затвердженими Радою НБУ. Але чи задовольнить така мета громадськість?

У цій статті я стверджую, що довіра до відданості НБУ цій інфляційній цілі опинилась під загрозою, що може зробити політику НБУ менш ефективною. Я пропоную НБУ доповнити свої інфляційні цілі чіткими цілями щодо стану банківського сектору[1].

Ці цілі повинні бути розроблені Правлінням НБУ та затверджені Радою НБУ. Я залишаю обговорення того, якими саме мають бути такі цілі і який саме має бути механізм затвердження цих цілей у відповідності до закону, поза межами цієї статті.

Якщо коротко, моя аргументація виглядає так. НБУ повідомив, що у 2017 році утримуватиме інфляцію на рівні 6-10%. Але, на мою думку, громадськість розуміє, що як НБУ, так і уряд мають також інші, настільки ж, якщо й не більш, важливі цілі, виконання яких може конфліктувати з ціллю низької інфляції. Якщо це так, громадськість може відкинути режим інфляційного таргетування та обіцянку низької інфляції як не варті довіри. Це серйозна проблема, оскільки низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Низька довіра до обіцянок НБУ робить дії НБУ менш ефективними.

Справді, впродовж останніх двох років НБУ одночасно виконував дві групи завдань. По-перше, в монетарній політиці НБУ відмовився від політики утримання фіксованого обмінного курсу і зобов’язався проводити інфляційне таргетування (дивіться принципи монетарної політики на 2017 та наступні роки). У банківському секторі НБУ проводив стрес-тестування, змусив банки розкрити інформацію про своїх справжніх власників та запровадив жорсткі обмеження щодо взаємодії банків із пов’язаними особами. Більше того, Національний Банк вивів з ринку десятки банків, яким не вдалось наростити достатньо капіталу, які займались відмиванням грошей або шахрайською діяльністю, та націоналізував великий системний банк, що ось-ось мав впасти.

Шлях до мети

За монетарного режиму інфляційного таргетування, центральний банк публічно оголошує бажаний рівень інфляції та використовує всі доступні інструменти, щоб його досягнути. В Україні ціллю у 2015 році було 20%, у 2016 – 12%, а на 2017 – 8% (+-2%). НБУ не вдалось досягти цілі на 2015 рік, але 2016 рік був успішним (див. рішення Ради НБУ).

Якщо інфляційне таргетування є переконливим, у нього є декілька пов’язаних переваг. По-перше, воно підвищує політичну незалежність центрального банку. Визначивши чітку та просту ціль, центральний банк стає підзвітним громадськості, а не уряду. Громадськість може прямо спостерігати рівень інфляції та порівнювати його із обіцянками центрального банку. Таким чином суспільство має змогу оцінювати дії центрального банку без покладання на експертів та інсайдерів. Це особливо важливо в Україні, де громадськість не довіряє владі і не здатна відокремити об’єктивних та компетентних експертів від тих, хто є упередженим та переслідує власні або політичні цілі[2].

По-друге, чітка інфляційна ціль також захищає центральний банк від обслуговування короткострокових фіскальних потреб влади, які могли б негативно впливати на економіку. Простими словами, уряд може бути зацікавлений спрямувати ресурси політично важливим групам (наприклад, надати кошти галузі, що має сильне лобі у парламенті, або підвищити мінімальну заробітну плату чи пенсії з метою зниження суспільної підтримки опозиції напередодні виборів). Ці ресурси потрібно десь знайти. Відповідальним варіантом є знайти їх через бюджетний процес: підвищити податкові надходження, позичити кошти або перерозподілити ресурси з інших державних програм. Бюджетний процес також підлягає громадському (парламентському) схваленню, що знижує можливості для корупції та фаворитизму. Звісно, є й альтернатива – просто змусити центральний банк “надрукувати” гроші та надати їх “правильним” людям чи бізнесу. Цей процес не підлягає парламентському нагляду (звідси багато можливостей для політичних послуг та корупції) і призведе до вищої інфляції. Проте, якщо центральний банк зобов’язується дотримуватися інфляційної цілі, він опиратиметься “друку” грошей.

По-третє, інфляційне таргетування є ефективним способом контролю над суспільними очікуваннями щодо інфляції. Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування. Схожим чином, якщо всі вважають, що інфляція буде низькою, вони не вимагатимуть підвищення зарплатні та не підвищуватимуть ціни, що стримуватиме інфляцію. З іншого боку, якщо населення настроєне скептично і передбачає високу інфляцію, стримування інфляції вимагатиме більш жорсткої монетарної політики, що призводитиме до нижчого економічного зростання.

Суспільні очікування важливі настільки, наскільки інфляція сама породжує себе: якщо всі очікують зростання цін, люди вимагатимуть вищих зарплат та самі підніматимуть ціни, таким чином реалізуючи свої ж інфляційні очікування.

Таким чином, для того, щоб інфляційне таргетування працювало ефективно, інфляційна ціль повинна бути першочерговим пріоритетом для центрального банку, а громадськість та уряд повинні у це вірити. Якщо громадськість так не вважатиме, режим інфляційного таргетування може бути менш ефективним.

Інші проблеми

На жаль, в Україні стримування інфляції є лише одним із нагальних питань в економіці та суспільстві загалом. Іншим, настільки ж важливим, завданням є стабільність банківської системи. Одним із ключових завдань центрального банку впродовж декількох останніх років було виведення з ринку банків, що займались відмиванням грошей або шахрайством. Крім того, центральний банк проводив стрес-тестування та вимагав від банків наростити капітал, усуваючи ті банки, які цього не робили. Більше того, чимало банків мали (а деякі мають і тепер) обмежені бізнес-моделі, що обслуговують обмежену кількість клієнтів або мають високу частку недіючих кредитів. Врешті-решт, проблеми із найбільшим системним банком “ПриватБанком” призвели до його націоналізації, що перетворило державні банки на основних гравців у фінансовій системі. Як наслідок, громадськість, бізнес та політичні еліти можуть вважати одним із пріоритетів Національного Банку України та інших регуляторних інститутів забезпечення того, що банківський сектор стане здоровим, прозорим та готовим ефективно обслуговувати українську економіку. Таким чином, віра громадськості в те, що інфляційне таргетування є пріоритетом для центрального банку, може падати, що зменшуватиме його ефективність.

Крім того, якщо очистка банківської системи є серед вирішальних завдань центрального банку та, сподіваємось, уряду, відсутність чітких та прозорих цілей становить ту ж загрозу, якої намагається уникнути режим інфляційного таргетування. Якщо центральний банк не зобов’язується дотримуватись зрозумілих громадськості цілей та графіку дій у банківському секторі, роботу центрального банку буде оцінювати уряд та професійна спільнота[3]. З огляду на брак суспільної довіри до ЗМІ, експертів та політичної еліти, будь-яку професійну оцінку роботи центрального банку можуть поставити під сумнів ті, хто може постраждати від усунення нечесних та неплатоспроможних банків. Більше того, відсутність цілей означає, що центральний банк не має жодного зовнішнього орієнтиру для своїх дій. Конкретні дії та графік їх виконання у стосунку до конкретних банків можуть узгоджувати вже в процесі спільно із урядом та впливовими елітами. Це підставляє банк під політичний вплив або принаймні створює враження, що такий вплив існує. Громадськість розуміє це – і у неї закономірно з’являються підозри, що надає можливості зацікавленим групам знизити довіру до центрального банку, і як наслідок, його ефективність.

Саме це і відбувається в Україні: в той час як більшість експертів та зовнішніх спостерігачів аплодують героїчним зусиллям НБУ у боротьбі із шахрайством та неплатоспроможністю у банківському секторі, громадськість часто вважає, що банк діє згідно з політичними або, навіть корисливими, мотивами президента та уряду.

Як можливий вихід, центральний банк може зберегти інфляційні цілі, але також встановити чіткі та прозорі цілі щодо стану банківського сектору. Центральний банк повинен надалі притримуватись графіку досягнення цих цілей. Інакше громадськість продовжуватиме підозрювати центральний банк у підляганню політичному впливу, справедливо чи несправедливо, а довіра до банку надалі буде підточуватись реакційними силами.

Примітки:

[1] Деякі цілі з стабілізації банківського сектору є в меморандумі МВФ.

[2] Справді, в Україні громадськість не мала скарг щодо інфляції у 2016 році. Є інші скарги, такі як щодо непрозорості очистки фінансової системи, до чого я повернусь далі.

[3] Існує розклад проведення стрес-тестування, рекапіталізації та зниження кредитування пов’язаних осіб, передбачений Меморандумом МВФ. Меморандум, однак, не є досконалим способам забезпечити відданість цілям і не підлягає такому ж нагляду, якого вимагає закон щодо засад грошово-кредитної політики. Дискусія про те, чи цілі та графік, запропоновані меморандумом МВФ, є оптимальними, виходить за межі цієї статті. Тим не менш, якщо такі цілі вважати оптимальними, їх можна кодифікувати після належного аналізу та обговорення у заходах, запропонованих Правлінням НБУ та схвалених Радою НБУ.

Додатково по темі: Інтерв’ю