Корупція та відсутність чітких правил гри перетворили українську політику на інструмент монетизації та захисту бізнес інтересів. Чи зможе Закон про фінансування політичних партій – виправити ситуацію і чи по кишені такий інструмент Україні.

У підручник з історії сучасної української політики 2016-й може ввійти, як перший рік коли почав діяти Закон про фінансування українських партій. Простіше кажучи – основні політичні сили почали отримувати бюджетні кошти. На думку ініціаторів Закону – його впровадження і реалізація дозволить зламати “олігархічно-клептакротичний” устрій українського політикума. Противники Закону “Опозиційний блок” і Радикальна парті вважають його не ефективним, а витрати на нього марнотратством, неприпустимим під час такого зубожіння найменш захищених верств населення.

VoxUkraine дослідив загальносвітову практику фінансуванная партій, а також порівняв скільки повинна коштувати політика, і наскільки великий “політичний податок” в Україні.

Закон і порядок

Закон про запобігання і протидію політичній корупції, ухвалений 8 жовтня 2015 року, покликаний знизити рівень залежності політичних партій від фінансування приватними донорами. Згідно з Законом, кожна партія, яка набрала більше 2% голосів виборців на парламентських виборах, має право на фінансування з державного бюджету. Сума фінансування розраховується за формулою:

Обсяг фінансування = 2% * (мінімальна заробітна плата)* (загальна кількість виборців)

Якщо б Закон набув чинності не 1 липня, а 1 січня 2016, у такому разі обсяг фінансування політиних партій склав більше ніж 442 млн. грн. і 26.8 грн. на одного зайнятого українця. НАЗК розподілило кошти (141.6 млн. грн.) за друге півріччя 2016, тому “політичний податок” склав лише 8.5 грн. З підняттям мінімальної заробітної плати до 3200 грн., податок зросте до 62.3 грн.

Рис.1. “Політичний податок” в Україні

26.8 грн. або 62.3 грн. – це велика плата за демократію, чи ні? Світовий досвід показує, що формування ефективних демократичних інститутів коштує дещо більше.

В Німеччині, яка є одним з лідерів європейської політики, з податків фінансують ті політичні партії, які набрали 0.5% на загальнодержавному рівні та 1% на окружному. У 2009 році, федеральна влада Німеччини виділила на політичну діяльність 183 млн. дол. За даними Світового Банку, у 2014 в країні було більше, ніж 42 млн. зайнятих німців. У перерахунку на одного зайнятого, “політичний податок” в Німеччині складає 4.4 доларів.

В Канаді, яка має одну з найкращих політичних систем в світі, на державні гроші можуть розраховувати партії, які набрали 2% на виборах до парламенту і 5% на місцевих. З податків 19.7 мільйонів канадських робітників на політику на рік виділялось 112.6 млн. дол. щороку.

В Австралії державне відшкодування було запроваджене ще в 1984 з метою зменшити залежність від великих корпорацій. Тепер уряд відшкодовує витрати на виборчі кампанії партіям, які набрали принаймні 4% голосів. За результатами останніх виборів з бюджету було виділено 58 млн. дол.

В Грузії фінансування партій державою дозволяє навіть невеликим партіям триматись у великій політиці. За підсумками останніх виборі фінансування отримують 20 партій на суму 3.6 млн. дол., що дорівнює 1.8 доларів фінансування політики кожним зайнятим громадянином.

Тенденція до введення прямих державних субсидій у світі є безперечною; у країнах, де їх немає, точаться дискусії стосовно того, чи слід їх вводити. Встановлення рівноправних умов у конкурентному виборчому середовищі є необхідністю для збереження демократії, а обсяг державного фінансування має тенденцію до збільшення.

Рис.2. “Політичний податок” на одного зайнятого в країнах світу

 

* – Якщо б Закон набув чинності 1 січня 2016
** – Якщо мінімальна заробітна плата підніметься до 3200 грн

Державне фінансування політичних партій у світі

У світовій практиці країн з усталеними політичними системами переважають фінансування партій з особистих внесків громадян, а державне фінансування тільки регулює політичну систему. Намагаючись впоратись з необхідністю вкоренити демократичні політичні інститути, більшість країн ухвалюють законодавчі акти, що регулюють фінансування політичних партій. Також поширені практики обмеження витрат партій на політичну рекламу і повернення грошей за передвиборчі кампанії. Сума виділених грошей часто пов’язана з кількістю людей, які проголосували на виборах за ту чи іншу партію. Міжнародний інститут демократії та сприяння виборам підрахував, що у світі 21% країн з прямим державним фінансуванням використовують поріг для такого фінансування на основі отриманих голосів (у середньому 3,5%), 18% обмежують виділення коштів партіями з представництвом у парламенті, а ще 15% використовують певну комбінацію обох критеріїв. Необхідність державного фінансування першими зрозуміли західні держави з 60-х років, так як суворі нормативно-правові акти не є достатніми для забезпечення контролю (або прозорості) за фінансуванням політичної діяльності.

Рис.3. Надання прямого державного фінансування політичним партіям

Institute for Democracy and Electoral Assistance

Переваги та недоліки державного фінансування

У більшості країн світу присутнє державне фінансування політичних партій в тому чи іншому вигляді. Проте, це не означає відсутності аргументованої дискуссії серед прихильників і противників ідеї державного фінансування.

Серед вагомих аргументів за:

  1. Державне фінансування – це необхідні витрати в демократичній політичній системі. Політичні партії потребують грошей для своєї статутної діяльності, комунікації з виборцями, оплати праці професійним співробітникам. Якщо країна бажає стабільних та незалежних політичних партій, вона має бути готова підтримати їх фінансово.
  2. Підтримка партій за рахунок державного фінансування обмежить вплив олігархів та допоможе приборкати корупцію. Якщо політичні партії отримають хоча б частину грошей з бюджету, це обмежить необхідність співпраці з олігархами та промислово-фінансовими групами, які матимуть змогу впливати на їх поведінку в парламент та риторику виступів.
  3. Вимоги до отримання держаного фінансування заохочують партії дотримуватися принципу гендерної рівності. За допомогою Закону, держава може впливати на розподіл чоловіків і жінок в партії. Наприклад, кількість представників однієї статті не повинно перевищувати ⅔ від загальної кількості.

Противники державного фінансування акцентують увагу на тому, що:

  1. Зберігається статус-кво, за яким при владі залишаються великі організовані партії. Великі партії, які знаходяться при владі мають можливість на законодавчому рівні збільшити мінімальний поріг, при якому партія може розраховувати на державне фінансування. Подібна ситуація породжує ризики для нових партій не отримати необхідну підтримку з боку держави. Крім того, партії можуть збільшити обсяг державного фінансування.
  2. За рахунок державного фінансування, платники податків підтримують політичні партії та погляди, яких вони не схвалюють. Противники державного фінансування наголошують, що платники податків повині самі вирішувати, яку партію підтримати через приватні пожертви.
  3. Гроші на державне фінансування політичних партій могли б піти на відновлення інфраструктури, побудову лікарень та шкіл, а не заможним політикам. За допомогою обмежених ресурсів, держава повинна вирішити велику кількість завдань. Для деяких, фінансування політичних партій не входить до переліку пріоритетних статей витрат.

Державне фінансування було однією з умов лібералізації візового режиму з ЄС. Разом з можливостями, чинний закон породжує і нові ризики, які можливо мінімізувати за допомогою поєднання державного та приватного фінансування. Наприклад, у Німеччині діє механізм «паритетних грантів», який заохочує партії до самостійного залучення коштів: згідно з цим механізмом, державні субсидії ні за яких обставин не можуть перевищувати суму, зібрану самою партією. Подібний механізм повинен доповнюватися постійним контролем діяльності політичних партій з боку відповідального державного органу (НАЗК) в поєданні з нарощуванням активності громадських організацій з моніторинговими функціями (“watchdogs”). Разом з тим, державне забезпечення має бути достатнім, аби покрити щонайменше базові потреби будь-якої партії, яка досягла певного порогового рівня суспільної підтримки, щоб партія була здатна виконувати свої головні функції залучення громадян до участі у суспільному житті та представництва їх інтересів.

 

Запуск електронного декларування доходів  і статків всіх чиновників і політиків – одне з найбільших досягнень нової України в антикорупційній сфері. Запровадження системи декларування виявилося дуже важким і довгим  – як мінімум 5 разів її намагалися заморозити чи обрізати. Але боротьба за прозорість була того варта – десятки тисяч декларацій поставили точний діагноз, де опинилася країна і чим її потрібно лікувати. VoxUkraine прослідкував, як і хто намагався перешкодити запуску е-декларування та як все ж таки вдалося врятувати головний антикорупційний інструмент.

VoxUkraine дослідив, як змінюється пасажиропотік в/з анексованого Криму, скільки російських туристів приходиться на одного українського. А також виявив маніпуляцію з даними з боку “кримської влади”.

На початку жовтня світ здивувала і розсмішила новина від російських вчених: директор інституту прикладної астрономії РАН Олександр Іпатов заявив, що півострів Крим “движется к России”. Правда швидкість тектонічного руху літосферних плит виявилась трохи більше, ніж 1 см в рік. Такими темпами Крим “добереться” до россійського узбережжя десь через 1 млн років.

VoxUkraine поставив за мету дослідити більш динамічні і впливові для півострову процеси, а саме як змінюються пасажиропотік до анексованого півострова.
Дослідження і аналіз даних дозволяє відповісти на питання – чи повертаються українці, які покинули Крим після анексії, до своїх домівок, чи зростає кількість туристів з України, як Росія вирішує логістичні проблеми і яка справжня кількість російських туристів.

Добратися до/з Криму можна на літаку, паромі чи на автотранспорті з материкової України. Найповніша інформація про авіасполучення: щодня з Росії до Криму і зворотньому напрямку літає трохи більше 100 рейсів, які за даними російської статистики перевезли за 9 місяців 2016-го 4,5 млн чоловік (треба розділити на 2 для розуміння кількості тих, хто приїхав). Це на 24% більше, ніж за аналогічний період минулого року.

По воді та по землі

Куди більш цікаві і заплутані дані щодо морського та наземного шляху. Тому в подальшому аналізі ми сконцентруємось на цих двох напрямках.

Щодня між Росією та Кримом курсують 12 паромів за двома лініями: “Кавказ-Крим” та “Кавказ – Керченський морський торгівельний порт”. Останню використовують для перевезення вантажного транспорту. Спираючись на дані диспечерської служби Керченської паромної переправи та Державної прикордонної служби України, було досліджено звідки їдуть туристи на півострів та чи повертаються вимушено переміщені особи. Зібрані дані можна завантажити з data.voxukraine.org.

123

Обсяг пасажирського трафіку між Росією та Кримом є достатньо стабільним, якщо виключити літні місяці. За даними Керченської паромної переправи, в середньому за добу переміщується майже 15 тисяч осіб в обидва напрямки. Кардинальний приріст об’єму пасажиропотоку (у 3,5 рази) відбувся влітку 2016. Зростання популярності півострову як туристичного напрямку може бути обумовлене декількома чинниками: російська влада заборонила польоти до популярних курортів – Єгипту та Туреччини (до останньої чартери почали літати у серпні 2016) та намагання влади РФ популяризувати відпочинок у Криму.

Різні інформаційні джерела надають протиречиві дані, щодо кількості туристів та заповненості готелів на півострові. Наприклад, туроператори відзначають, що потік туристів на півострів впав на 25% у порівнянні навіть з минулим роком; власник готелю у Ялті і інтерв’ю DW розповів, що кількість відвідувачів приватних готелів зменшується, а заповнення державних санаторіїв збільшується за рахунок адміністративного ресурсу та бюджетних коштів. Інші ЗМІ навпаки зауважують, що туристів стало більше, ніж у минулі два літа.

1234

За даними Керченської паромної переправи, кількість людей, які перевезені за допомогою парому у туристичний сезон 2016 року і справді в декілька разів більше у порівнянні з показниками 2015-го.

Проте, наявний стрімкий приріст потребує детальнішого аналізу – коректність даних викликає підозру. “Морская дирекция” звітувала про найбільшу кількість перевезених осіб у липні та серпні 2016 року. В обраний період часу курсували пасажирські пароми «Олимпиада», «Гликофилоуса III», «Протопорос-IV», “Майор Чапичев”, «Елена» та вантажні – «Борис Штоколов» та «Ейск». В залежності від кількості працюючих паромів через переправу за добу (пароми працюють цілодобово) можуть проїхати від 39 840 до 44 040 осіб. Згідно даних “Морской дирекции”, загалом за два місяці проїхало 2,5 млн осіб. Враховуючи, яку максимальну кількість людей здатний перевести кожен з паромів, фактичний об’єм перевезень на 6,5% більший від максимальної завантаженості. Тобто, 163 000 осіб не змогли б проїхати, хіба що пароми були перегруженні. Різниця між фактичним і максимальним об’ємом перевезень, може бути обумовлена або маніпуляціями з цифрами, або неточністю розповсюджених даних. Навіть за максимальної завантаженості парому в один бік, у зворотньому напрямку часто їде менше людей – на початку сезону відпочиваючі їдуть переважно до Криму, наприкінці – до Росії. Тому реальна розбіжність між фактичними і офіціальними даними скоріше за все набагато більша.

Влітку росіяни в Крим поїхали. А українці?

Восени та весною як через паромну переправу, так і через адміністративну межу з Кримом люди їздять менше, ніж влітку. Найбільше людей через Контрольно пропускні пункти в’їзду/виїзду (КПВВ) Херсонській області їздять у липні, що пояснюється напливом туристів: так у липні минулого року 221 000 осіб перетнули адміністративну межу, а в цьому році на 10% менше – 198 000.

Порівнявши дані переміщень за 9 місяців 2015-го з аналогічним періодом 2016-го відзначимо, що у 2015-му виїхавших з півострову було більше, ніж тих, хто в’їхав на 23 000 осіб. І навпаки, у цьому році, кількість людей, які прямували до анексованого Криму з метерикової частини України майже на 43 000 більше, ніж тих хто виїхав з півострова. Перевищення кількості осіб, що прямують до Криму, може свідчити про те, що частина відпочиваючих ще не повернулась додому або певна кількість вимушено переміщених осіб, які раніше виїхали із півострова, повертається. Як зазначили у міністерстві соціальної політики на запит VoxUkraine, станом на 20 жовтня 2016 року 29 500 осіб, які переїхали з окупованого Криму до материкової України, зареєструвались як вимушено переміщені особи.

Порівнявши динаміку кількості осіб і транспорту, які перетинали кордон, відзначимо, що влітку 2016 року люди стали менше їздити машинами/автобусами і більше перетинали КПВВ пішки. На адміністративній межі з Кримом регулярно утворюються багатокілометрові черги автомобілів, тому перетнути машиною КПВВ займає багато часу. Якщо приїхати до адміністративної межі на автобусі або на таксі, а потім пішки перетнути пропускний пункт, то проходження контролю займе значно менше часу.

12345

Сухий залишок

  1. З України до Криму цього літа в’їхало менше людей, ніж минулого – 990 000 проти 1,1 млн осіб.
  2. За 9 місяців цього року кількість людей, що поїхали до Криму з території материкової України, на 43 000 більше, ніж виїхавших з півостріва. Причинами можуть бути або те, що на момент збору статистики для статті частина відпочиваючих ще не повернулась додому, або частина вимушено переміщених осіб, які виїхали із півострова, повертається.
  3. Росія збільшує пасажиропотік з півострівом. Найбільш динамічно зростає паромне сполучення (за даними дирекції Керченської переправи): кількість пасажирів за три літніх місяці 2016-го склала 3,1 млн (в’їзд/виїзд), що в 3,5 рази більше минулого року.
  4. Скромніше за все російська влада маніпулює даними. Як свідчить дослідження VoxUkraine фактичний обсяг перевезень на 6,5% більший від максимальної завантаженості паромів. Тобто, 163 000 осіб не змогли б проїхати, хіба що пароми були перевантаженні.

Застереження: Автор не є співробітником, не консультуює, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний

Підписуйтеся на щотижневу розсилку статей від VoxUkraine

Підписуйтеся на нас у FacebookTwitter та Telegram, щоб читати найкращу політичну та економічну аналітику

 

В 2014 році на держслужбу в Україні перейшла велика кількість представників з приватного бізнесу – тобто людей, що до того моменту будували свою кар’єру поза державним сектором, розбудовуючи бізнес як наймані топ-менеджери або як власники. Серед найбільш резонансних подій можна виділити призначення Наталії Яресько на посаду міністра фінансів та Айвараса Абромавичуса на посаду міністра економіки. За власними підрахунками авторів, кабінет міністрів Арсенія Яценюка на 40% складався з представників бізнесу. Та чи є ці події та інші аналогічні дійсно новими для України?

Даний матеріал готувався в рамках тематичного тижня, присвяченого діяльності українського кабінету міністрів (публікувалася влітку). Але з незалежних від редакції причин виходить тільки зараз.

Якщо детально розглянути склад останніх урядів України за останні 10 років, стає очевидним, що бізнесмени завжди були у виконавчій владі. Наприклад, за часів прем’єрства Юлій Тимошенко її кабінет міністрів, за нашими підрахунками, на 20% складався з представників бізнесу. Що ж стосується її наступника Миколи Азарова, то в обох його урядах кількість вихідців з бізнесу наближалась до 50%.

Тобто, якщо не зважати, що в 2014 році вперше були призначені іноземці, на перший погляд, нічого надзвичайного не трапилося. Проте, задля об’єктивної оцінки ситуації, необхідно розібратися, хто ж саме з колишніх бізнесменів перебував на держслужбі. Говорячи про часи прем’єрства Азарова, необхідно підкреслити, що більшість його міністрів мали бізнес в 90-х та на початку 2000-х років, а вже потім поступово переходили в політику та на державну службу (часто продовжуючи так чи інакше керувати своїми активами). З 2014 року спостерігаємо іншу ситуацію: на державну службу запрошуються (саме запрошуються, а не намагаються за будь-яку ціну отримати посаду) представники з різних секторів економіки (як фінансового, так і нефінансового), які мають суттєві досягнення. У зв’язку з цим б цікавим буде згадати світовий досвід та проаналізувати досягнення представників бізнесу на держслужбі в різних країнах світу.

Європа

Почнемо з Польщі, як одного з наших сусідів та яскравого прикладу в рамках цієї теми. З 2013 по 2015 роки міністром фінансів був Матеуш Щурек, який до цього працював головним економістом в справах країн центральної та східної Європи в ING Group. Період перебування Щурека на посаді характеризується активною боротьбою з тіньовою економікою в паливному та енергетичному секторах. Важливу роль також зіграло проведення реформ в податковій сфері, що дало змогу збільшити надходження до державного бюджету. За підсумками 2014 року економіка Польщі зросла на 3,3%, що було в 4 рази більше, ніж середній показник по ЄС, а дефіцит бюджету знизився з 4% ВВП 2013 році до 2,6% в 2015 році.

З 2015 року посаду заступника прем’єр-міністра та міністра економічного розвитку Польщі займає Матеуш Моравецький, який до цього 8 років був головою правління банку BZ WBK, одного з найбільших комерційних банків у Польщі, який належить іспанській групі Grupo Santander. На даний момент підбивати підсумки його роботи ще рано. Політика, якої дотримується міністр спрямована на різного роду спрощення для підприємців та загальну дебюрократизацію. Також готується новий закон про держзакупівлі. Серед запланованих змін Матеуш Моравецький перерахував відхід від критерію найнижчої ціни та зміну законодавства таким чином, щоб малі та середні компанії мали змогу більш активно приймати участь в державних закупівлях. Під час перебування Матеуша Моравецького на посаді Польща має стабільний ріст ВВП (3,64% за 2015 рік, та заплановано 3,57% на 2016 рік), проте в країні спостерігається незначна дефляція.

(Ease of Doing Business: 2013 р. – 55 місце, 2016 р. – 25 місце)

t1-1

Угорщина також входить до переліку країн, в яких керівні посади займали вихідці з бізнесу. В 2004 році уряд очолив Ференц Дюрчань. Перед прем’єрством він протягом року займав посаду міністра молоді та спорту, а до цього був головою правління компанії ALTUS Investment and Assets Management Inc. Після приходу Дюрчаня на посаду прем’єр-міністра в програмі уряду значна увага приділялася зміцненню принципу розподілення державних коштів та створення рівних можливостей для всіх соціальних груп. Уряд взяв на себе зобов’язання виконати всі вимоги ЄС, пов’язані з переходом на євро (який, до речі, не відбувся й до сьогодні). Це вимагало прийняття ряду непопулярних заходів та суворої економії бюджету. В результаті політики уряду дефіцит бюджету Угорщини був скорочений з 10,1% від ВВП в 2006 році до 3,2% в 2009. Економіка зростала з 2004 по 2006 роки, проте, внаслідок фінансової кризи 2007-2008 років, темпи росту ВВП значно знизилися (0,64% за 2008 рік), а інфляція досягла 8% за підсумками 2007 року.

На початку 2009 року Ференца Дюрчаня на посаді прем’єр міністра змінив Гордон Дьордь Байнаї, в минулому генеральний директор інвестиційної компанії Wallis Rt., який в 2008-2009 роках був міністром національного розвитку і економіки. Одним з головних завдань, які стояли перед урядом Байнаї, було зменшення дефіциту бюджету. Досягти цього він намагався за рахунок скорочення соціальних витрат та підвищення податку на додану вартість. Також була проведена податкова реформа, яка передбачала зменшення податкового навантаження на працівників з низьким рівнем доходу. Таким чином уряд сподівався на розвиток та збільшення легального ринку праці в Угорщині.

Проте вже через рік Гордон Байнаї залишив посаду, причиною цьому слугувала відмова балотуватися від Соціалістичної партії. Результати роботи його уряду були помітні вже наприкінці 2010 року – економіка виросла на 1,3%, при скороченні на 6,7% за підсумками 2009 року. Ще одним досягненням було скорочення витрат бюджету на 5%. Своїми діями уряд Байнаї зміг певною мірою оздоровити економіку, яка сильно постраждала внаслідок кризи 2007-2008 років.

(Ease of Doing Business: 2006 р. – 46 місце, 2010 р. – 47 місце)

t1-1

Коли мова йде про бізнесменів при владі та їх внесок в покращення економічної ситуації в країні, не в останню чергу згадають про країни Балтії.

Однією з країн, яка найбільше відчула на собі наслідки економічної кризи 2007-2008 років була Латвія. Рятувати ситуацію були покликані Андріс Вілкс, колишній головний економіст SEB банку, та Даніель Павлютс, директор по корпоративним відносинам в Swedbank AS в Ризі. Вілкса було призначено на посаду міністра фінансів в 2010 році, а Павлютс став міністром економіки в 2011році. Станом на 2010 рік економіка країни перебувала в рецесії. Першим кроком Андріса Вілкса було формування бюджету на 2011 рік. В майбутньому були проведені реформи в службі державних доходів та досягнуто успіхів в боротьбі з тіньовою економікою. Не менш важливою подією було входження Латвії до Єврозони з 1 січня 2014 року.

Результати діяльності Вілкса та Павлютса стали помітними дуже швидко. За підсумками 2011 року економіка Латвії зросла на 5,5%. Проте зростання ВВП зумовило підвищення рівня інфляції (4,2% в 2011 році), яку в подальшому вдалося взяти під контроль. Проведення реформ для подолання наслідків фінансової кризи призвело до покращення ситуації та стабільного зростання економіки. (Ease of Doing Business: 2010 р. – 27 місце, 2014 р. – 24 місце).

t1-2

Схожий досвід має Естонія – інший представник цього регіону. Андрус Ансіп, прем’єр міністр країни у 2005-2014 роках, свого часу залишив посаду виконавчого директора акціонерного товариства Fondiinvesteeringu Maakler AS, щоб перейти на державну службу. Однак перед тим він обіймав посади мера свого рідного міста Тарту та міністра фінансів.

Під час перебування Ансіпа на посаді прем’єр-міністра Естонія пережила як економічний підйом (зростання ВВП в 2006 році – 10,4%), так і спричинену світовою фінансово кризою рецесію та ріст рівня безробіття (падіння ВВП в 2009 році склало майже 14%, а рівень безробіття 14,5% в 2010 році).

Серед основних досягнень Андруса Ансіпа потрібно виділити входження Естонії в Єврозону в 2011 році. Загалом, протягом його прем’єрства, було впорядковане фінансування країни та досягнуті значні успіхи в сфері IT-технологій. (Ease of Doing Business: 2006 р. – 18 місце, 2014 р. – 22 місце)

З 2015 року посаду міністра фінансів займає Свен Сестер, ще один представник бізнесу, який раніше був генеральним директором Baltic Real Investments, компанії, яка займається нерухомістю.

За словами Сестера, увага повинна приділятися більш ефективному використанні європейських фінансових фондів та подальшій підтримці політики зближення з ЄС. На сьогоднішній день виділяються значні кошти на підтримку підприємництва та створення науково-дослідницьких центрів. Однією з головних цілей є розвиток інфраструктури за рахунок інвестицій. Поки ще рано підбивати підсумки роботи Свена Сестера, проте результати його роботи буде видно вже до кінця цього року.

(Ease of Doing Business: 2015 р. – 17 місце, 2016 р. – 16 місце)

t-3

Північна та Латинська Америка

Говорячи про представників бізнесу на державній службі не можна не згадати США. В цій країні колишні бізнесмени традиційно часто займають важливі державні посади. Почнемо з післявоєнного періоду. В 1953 році міністром фінансів став Джордж Хамфрі, який до цього був президентом металургійної компанії Ханна. Він вважав високий рівень інфляції головною проблемою в економіці США на той момент, тому виступав за скорочення державних витрат. Була проведена податкова реформа, яка передбачала зниження податку на прибуток.

Його наступником на посаді став Роберт Бернард Андерсон, в минулому президент Ventures Ltd. Він продовжував боротися з інфляцією шляхом скорочення державних видатків. Також він виступав за вільний ринок та зниження тарифів.

Після Андерсона міністром фінансів став ще один представник бізнесу – Кларенс Дуглас Діллон, який до цього був головою правління інвестиційного банку Dillon, Read & Co. Діллон запропонував п’ятий раунд перемовин в обговоренні Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, результатом якого стало значне зниження тарифів на зовнішню торгівлю. Він приймав участь в підготовці закону “Про доходи”, було встановлено податковий кредит в розмірі 7% для стимулювання промислового росту.

З 1977 року посаду міністра фінансів займав Вернер Міхаель Блюменталь. Перед переходом на державну службу він був головою правління Bendix International, інженерної компанії, яка розробляла та випускала автомобільне устаткування та електротехніку. Будучи міністром фінансів, Блюменталь відповідав за фіскальну політику та державні доходи. Під час його перебування на посаді долар значно знецінився, а рівень інфляції значно виріс внаслідок підвищення ціни на нафту країнами ОПЕК. Через те, що монетарна політика не знаходилася під його контролем, Блюменталь не міг адекватно відреагувати на події і був змушений піти у відставку в 1979 році.

В 1981 році Дональд Томас Ріган був призначений міністром фінансів. Ріган, в минулому голова правління та виконавчий директор банку Merrill Lynch, був одним з найближчих радників президента Рейгана в питаннях економічної політики. Він приймав участь в підготовці “Акту економічного відродження” (1981). Його пропозиція щодо податкової реформи втілилася в “Закон про реформу податкової системи” (1986). Він вважав, що зменшення податків може простимулювати інвестиції та збільшити рівень зайнятості.

З 1988 року міністром фінансів був Ніколас Фредерік Брейді, який залишив посаду голови правління інвестиційного банку Dillon, Read & Co. для переходу на державну службу. Після колапсу позикоощадних асоціацій Брейді запропонував провести найбільшу з 30-х років реформу банківської системи. Він був прихильником вільного ринку та проводив стриману фіскальну політику. Брейді також виступав за скорочення державних витрат та створення стимулів для збільшення приватних інвестицій.

Роберт Едвард Рубін – ще один представник бізнесу, який був міністром фінансів за часів президентства Біла Клінтона. Взагалі необхідно відзначити, що уряд Клінтона на третину складався з бізнесменів. Рубін займав цю посаду з 1995 по 1999 роки. За цей час він провів реформи в Федеральній податковій службі та сприяв відкритій торговій політиці для подальшої глобалізації. На думку багатьох експертів, реформи з дерегуляції економіки, які проводив Рубін, були одним з ключових елементів, які в майбутньому призвели до фінансових криз. В цьому контексті важливо відзначити, що Едвард Рубін на державну службу перейшов з інвестиційного банку Goldman Sachs, де він займав посаду голови та виконавчого директора, а залишивши посаду увійшов до ради директорів Citigroup, де працював одним з головних стратегічних консультантів.

З іншого боку, результатом роботи Едварда Рубіна було стабільне зростання економіки з 1995 по 1999 роки, а інфляція не перевищувала 3%.

Менш успішним був Джон Вільям Сноу, який був міністром фінансів США в 2003-2006 роках. Перед тим, як перейти на держслужбу, він був головою та виконавчим директором CSX, однієї з найбільших транспортних компаній США. З його приходом пов’язують відмову адміністрації США від політики сильного долара. Він постійно закликав Сенат до збільшення верхньої межі запозичень, що й спричинило його відставку в 2006 році.

На зміну йому прийшов Генрі Полсон, ще один працівник Goldman Sachs, який займав в інвестиційному банку посаду голови та виконавчого директора. Слід зазначити, що працівники Goldman Sachs досить часто займають керівні посади в фінансовому секторі США. Одним з перших кроків Полсона стало налагодження економічних зв’язків з Китаєм. Іншим важливим завданням для економіки США було подолання наслідків іпотечної кризи. В грудні 2007 року Полсон виступив з планом оздоровлення даного сегмента національної економіки, за яким кредитні організації повинні були заморозити плаваючі ставки по виданим раніше позикам на придбання житла.

У вересні 2008 року, коли в економіці США почався спад, Полсон підготував «План порятунку фінансової системи США» (Emergency Economic Stabilization Act of 2008). У відповідь на банкрутство великих банків та іпотечних агенції ФРС запропонувала виділити позику в розмірі 700 млрд. доларів. Цей законопроект було відхилений Палатою представників, що призвело до обвалу на біржах. Пізніше в законопроект були внесені зміни: в новій редакції передбачалися податкові пільги для підприємців малого та середнього класу, а також виділення додаткових коштів для викупу неліквідних активів. Полсон відіграв важливу роль у відновленні економіки США після фінансової кризи.

(Ease of Doing Business: 2006 р. – 3 місце, 2009 р. – 4 місце)

t1-3

Ще один приклад можна спостерігати в Канаді, де з 1993 по 2002 роки посаду міністра фінансів займав Пол Едгар Філіп Мартін. Перед переходом на державну службу він володів кампанією Canada Steamship Lines, яка займалася морськими перевезеннями вантажу. Перші дії Пола Мартіна на посаді міністра фінансів були спрямовані на скорочення дефіциту бюджету, що в майбутньому дозволило перебалансувати економіку в бік приватного сектору. Так, дефіцит бюджету в 1993 складав 5,18%, а державні видатки були на рівні 51,6% від ВВП. В 1998 державні видатки вже були на рівні 43,5% і в подальшому продовжували зменшуватися, був зафіксований профіцит бюджету на рівні 0,3%, який збільшувався в наступні декілька років. Політика скорочення бюджету поставила під загрозу здатність провінцій робити виплати в соціальній сфері та сфері охорони здоров’я. У відповідь на політику Мартіна Центральний банк Канади знизив процентну ставку, наслідком чого було зростання економіки не в останню чергу через стрімке зростання кредиту приватному сектору економіки, що загалом з часом збільшило державні доходи.

Також слід звернути увагу на той факт що в 1992 році була підписана угода про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі, яка дала значний поштовх економіці країни (на той час 86% експорту здійснювалося в США). Тобто, лібералізація зовнішньої торгівлі була зроблена на фоні сталого зростання країн-торгівельних партнерів (основний партнер — США).

Загалом, під час перебування Мартіна на посаді, рівень інфляції тримався в рамках 3%. Також серед досягнень Пола Мартіна — стрімке скорочення рівня державного боргу (співвідношення державного боргу до ВВП) з 70% до 50% в середині 90-х.

Залишивши посаду міністра фінансів в середині 2002 року Пол Мартін очолив уряд в кінці 2003 року. Період прем’єрства супроводжувався численними скандалами і невдалими намаганнями сформувати коаліцію. На початку 2006 року Пол Мартін пішов у відставку.

t1-4

В рамках обраної теми варто звернути увагу на країну Чилі, де на початку 2010 року президентом країни став бізнесмен та мільярдер Себастьян Піньєра. Дуже добре прослідковується паралель з Україною. Піньєра свого часу заснував компанію Boncard, яка випускала кредитні картки, мав 27% акцій в найбільшій в країні авіакомпанії LAN Airlines (LAN) та був власником телеканалу Chilevisión та 13% акцій футбольного клубу Коло-Коло, але після перемоги на виборах продав усі свої активи.

Незважаючи на катастрофічний землетрус та наслідки світової фінансової кризи, вже за підсумками 2010 року економіка країни виросла на більш ніж 6% і продовжувала стабільно зростати в наступні роки його президенства. В 2013 році рівень безробіття впав до рекордно низького рівня – 5,9%. До досягнень Себастьяна Піньєри слід також віднести проведену комп’ютеризацію країни. Він збільшив та законодавчо допрацював декретні відпустки та проводив чітку праву капіталістичну політику. По закінченні терміну президенства на початку 2014 року він залишив свою посаду.

(Ease of Doing Business: 2010 р. – 49 місце, 2014 р. – 34 місце)

t-4

В іншій латиноамериканській країні, Перу, в липні цього року президентом був обраний Педро Пабло Кучинські – ще один колишній бізнесмен, який до цього був головою First Boston International в Нью-Йорку, пізніше працював в Deutsche Bank AG в Латинській Америці, а згодом став одним з засновників інвестиційного фонду Latin America Enterprise Fund Managers в Маямі.

Варто зазначити, що в новостворений кабінет міністрів увійшли й інші вихідці з бізнесу: прем’єр-міністром став Фернандо Завала, в минулому голова SABMiller PLC в Перу, а міністром фінансів був призначений Альфредо Торне, до цього виконавчий директор в J.P. Morgan Chase & Co.

Пабло Кучинські ставить собі за мету зниження рівня бідності з 22% до 10%. Він планує зменшити податкове навантаження, щоб вивести економіку з тіні. Серед інших завдань важливе місце посідає диверсифікація доходів бюджету за рахунок розвитку туризму та залучення інвестицій в сільське господарство.

З іншої сторони слід звернути увагу на той факт, що партія президента має тільки 18 із 130 місць в парламенті, в той час як опозиційна партія – 73, тому перед Педро Пабло Кучинські стоїть дуже складне завдання.

Голови центральних банків

Ще одну паралель з Україною можна провести, якщо подивитись, хто очолював центральні банки різних країн світу.

Доречним буде знову почати з нашого сусіда – Польщі. На початку 2007 року головою Центрального Банку став Славомир Скшипек, який до цього виконував обов’язки голови правління PKO BP, найбільшого банку Польщі. Основними завданнями, які він ставив перед собою, були підвищення курсу національної валюти та підтримка незалежності центрального банку. МВФ хотів, щоб Польща збільшила свою кредитну лінію до 20 мільярдів доларів, проте центральний банк був не згоден з такою пропозицією. Скшипек не підтримував жодну з форм екстремальної монетарної політики. Польща – одна з небагатьох країн, яка не увійшла в рецесію внаслідок кризи 2007-2008 років. Більше того, за підсумками 2007 та 2008 років економіка зросла відповідно на 6,8% та 5%, а рівень інфляції залишався на прийнятному рівні. Багато польських економістів бачать в цьому заслугу Славомира Скшипека. Продовжити свою роботу Скшипеку не зміг, 10 квітня 2010 року він загинув в авіакатастрофі під Смоленськом.

(Ease of Doing Business: 2007 р. – 64 місце, 2010 р. – 72 місце)

Зважаючи на певні паралелі з Україною, цікавим також буде досвід Аргентини, яка в 2001 році оголосила дефолт, а потім займалася реструктуризацією боргу. Одним з тих, хто повинен був покращувати ситуацію, був Альфонсо Прат-Гей, який став головою Центрального Банку Аргентини. Перед тим, як зайняти цю посаду, він був головую правління компанії з управління активами Tilton Capital, а також мав досвід роботи в JP Morgan. Результати його роботи говорять самі за себе: рівень інфляції був знижений з майже 26% в 2002 році до 4,4% в 2004 році. При скороченні економіки на 10,9% в 2002 році, вже в наступному вона зросла на 8,8%, а в 2014 – на 9%. В 2004 році він залишив посаду через непорозуміння з президентом в питаннях антиінфляційної політики та незалежності Центрального Банку. З 2015 року він є міністром фінансів Аргентини.

t1-5

Його наступником став Мартін Редрадо, в минулому голова правління Trident Investment Group, який займав посаду голови Центрального Банку Аргентини до 2010 року. Редрадо дотримувався політики заниженого курсу аргентинського песо щоб зміцнити експортні позиції, що дозволило збільшити золотовалютні резерви до 50 млрд. доларів США. ВВП Аргентини зростав щорічно більш як на 8% з 2005 по 2007 рік, однак рівень інфляції був також високим (майже 11% в 2006 році). Фінансова криза 2007-2008 років знизила темпи зростання ВВП до 0,83% в 2009 році, але економіка не увійшла в рецесію. Внаслідок фінансової кризи року президент Аргентини почав вимагати використання золотовалютних резервів для фінансування бюджетних видатків та облігацій зовнішнього державного боргу. Незгодний з такою політикою, Мартін Редрадо був вимушений залишити посаду голови Центрального Банку, незабаром він перейшов на роботу в Світову організацію торгівлі.

(Ease of Doing Business: 2007 р. – 85 місце, 2010 р. – 112 місце)

В Бразилії посаду голови центрального банку був ще однин представник бізнесу – Енріке Мейрелеш, який раніше був головою FleetBoston Financial’s Global Banking. Перший рік перебування на посаді не здавався успішним: інфляція в країні склала 14,7%, а зростання економіки знизилося до 0,55%. Проте вже в наступному році інфляція була 6,6%, а ВВП зріс на 4,9%. Мейрелешу вдалося втримувати інфляцію на досить низькому рівні та забезпечити стабільне зростання економіки. Серед його досягнень також встановлення найнижчої в історії (на той час) процентної ставки на рівні 8,65%, а за весь період перебування Мейрелеша на посаді голови ЦБ Бразилії золотовалютні резерви збільшилися з 38 до 280 мільярдів доларів. Енріке Мейрелеш залишив посаду на початку 2011 року.

(Ease of Doing Business: 2007 р. – 99 місце, 2011 р. – 129 місце)

t-5

Висновки

Перш за все варто відзначити, що до переліку увійшли представники бізнесу, які перебували на державній службі не менше одного року. Це дало можливість реально оцінити їх вплив на економічну ситуацію в своїх країнах. Також варто враховувати той факт, що іноді існують певні часові рамки для досягнення результату, що значно обмежує можливості посадовців.

Як показує світовий досвід, переважна більшість вихідців з бізнесу досягла певних успіхів під час перебування на державній службі у вигляді відновлення або прискорення економічного зростання та зниження інфляції. Але були також випадки, коли нічого надзвичайного досягнуто не було, як приклад – прем’єрство Ференца Дюрчаня в Угорщині. Див табл. внизу.

Важливим є той факт, що ці люди займали свої посади в тяжкі економічні часи, як то в Латвії, Аргентині та інших країнах, і результати їх роботи не завжди були помітні одразу, як у випадку з Енріке Мейрелешем. Проте робота колишніх бізнесменів мала істотний вплив на покращення економічної ситуації в країні.

Тож поки ще рано підбивати підсумки про роботу вихідців з бізнесу на державній службі в Україні. Адже наведений вище досвід показує також, що в кожній країні були свої обмеження та початкові умови для діяльності урядовців. Тим паче, що в Україні були та й залишаються свої унікальні обставини (згадати хоча б військову агресію та й постійний ризик її поновлення), з огляду на які приймаються рішення владою України задля відновлення добробуту громадян.

Щоб переглянути всю таблицю, будь ласка, завантажте файл

Автором даної статті також є Дмитро Дяченко, студент КНЕУ, інтерн аналітичного підрозділу фінансової групи ICU

 

Між Україною и Гватемалою понад 10 000 кілометрів. Але у цих далеких и дуже різних країн  є одна спільна риса – нікчемна система правосуддя, яка знищує зачатки довіри громадян до держави. Гватемала зуміла знайти рішення: покарала найбільш одіозних злочинців і реформувала систему юстиції. Один з авторів гватемальської судової реформи Карлос Кастресана думає, що гватемальський рецепт підійде й для України. Що він пропонує?

“Правосуддя – це наркотик, що викликає сильну залежність: що більше отримуєш, то більше хочеш”
— Карлос Кастресана

Люди в Україні навряд чи стежать за політичними подіями в Гватемалі. Але інколи важливі уроки приходять із непередбачуваних джерел – моя нещодавня поїздка до Києва переконала мене, що це саме той випадок.

Ці дві країни вочевидь дуже відмінні. Гватемала – це маленька країна у Центральній Америці, де політичні процеси досі травмовані 36 роками громадянської війни, що закінчилася у 1996 році. Україна з її втричі більшим населенням бореться за те, щоб виправдати реформістські ідеали, що запалили протести на Майдані у 2014 році, і щоб упоратися з жевріючим конфліктом із сепаратистами та російською армією на сході та окупацією Криму Росією.

Але є й спільні риси. Обидві країни змучені корупцією на високому рівні і злочинними мережами, що історично склалися, що підривають довіру до судів та системи карного правосуддя. Вони обидві з усіх сил намагаються боротися з тяжкими злочинами. У випадку Гватемали це злодіяння, скоєні військовими під час громадянської війни, корупція та організована злочинність. В Україні це вбивство більше 100 протестувальників Майдану та злочини, скоєні під час конфлікту на сході, що досі  жевріє.

Тож які уроки може запропонувати Україні новітня історія Гватемали? Нещодавно я був у Києві, де розповідав про свій досвід 2007-2010 років, упродовж яких очолював унікальну установу – Міжнародну комісію проти безкарності в Гватемалі, загальновідому під іспанською абревіатурою CICIG – з моменту її заснування ООН у відповідь на запит про допомогу від гватемальського уряду, який натоді програвав у боротьбі зі злочинністю. Гватемала продемонструвала, що здатність і готовність до дій можна розвинути навіть у найворожішому середовищі, що безкарність можна успішно подолати, і що за підтримки міжнародної спільноти та громадянського суспільства зруйновані системи безпеки та правосуддя можуть відновити функціональність і забезпечити ефективний захист своїм громадянам.

CICIG очолює міжнародний юрист (я – іспанець, а поточний голова Іван Веласкес – колумбієць). У Комісії співпрацюють як міжнародні, так і місцеві слідчі. Організація має повноваження притягати обвинувачених до гватемальського суду від власного імені разом із національними прокурорами.

Співпраця з відданими гватемальськими слідчими, прокурорами і суддями та участь міжнародної спільноти принесли вражаючі результати. Минулого вересня розслідування щодо корупції на гватемальській митниці, профінансоване CICIG, спричинило відставку тодішніх президента Отто Переса Моліни та віце-президента Роксани Бальдетті на фоні масових протестів обуреної громадськості. Наразі обидва політика перебувають під слідством.

Окрім цього, CICIG зміцнила систему правосуддя. Комісія впровадила сучасні слідчі методи, що допомагають меншою мірою покладатися на свідчення очевидців, допомогла зміцнити механізми захисту ключових свідків та ініціювала створення судів високого ступеня ризику для особливої категорії справ, щоб забезпечити захист суддям та їхнім сім’ям (в одному з таких судів наразі проходить розгляд справи колишнього президента).

Правосуддя – це наркотик, що викликає сильну залежність: що більше отримуєш, то більше хочеш. За допомогою нових правових інструментів і засобів, натхненні національні прокурори порушили безпрецедентні внутрішньодержавні справи проти генералів у відставці – справи про геноцид, злочини проти людяності та військові злочини, зокрема розпочали судове переслідування колишнього військового диктатора Ефраїна Ріоса Монтта. Це титанічна праця.

Чи може щось на кшталт CICIG чи, наприклад, успішної боснійської моделі, спрацювати в Україні? Адже Київ також намагається розбудувати ефективні незалежні суди на основі системи, що вочевидь втратила підтримку суспільства (опитування вказують на те, що судам довіряє менше 10 відсотків населення).

Як усе це могло б виглядати в Україні? Міжнародні прокурори і судді могли б увійти до існуючих і запланованих українських установ, зокрема нового Національного антикорупційного бюро, запланованого Антикорупційного суду та органів, що розслідують військові злочини. Українські поборники реформ вірять, що таку модель можна впровадити зі зміною законів, але без потреби конституційних змін. Міжнародне втручання було б тимчасовим і було б припинене після впровадження глибших реформ.

Двосторонні та багатосторонні партнери утримали Україну на плаву у фінансовому сенсі. Підтримка певної міжнародної моделі може забезпечити дієвий спосіб підтримки верховенства права і боротьби зі злочинністю і безкарністю, які загрожують пошматувати державні установи.

У міжнародних донорів може виникнути спокуса підтримати такий підхід до боротьби з корупцією, але вони проявляють  менший інтерес, коли йдеться про військові злочини і злочини проти людяності. Це було б помилкою. Як показав досвід Гватемали до створення CICIG, якщо протягом десятиліття не притягати до відповідальності мережі, відповідальні за масові злочини, у подальшому вони майже неминуче перетворюються на активні організовані злочинні угрупування. Вони мають понести справедливе покарання, щоб жертви тортур, насильницького переміщення та сексуального насильства з обох сторін конфлікту змогли відчути довіру до державних інституцій і розвинути спільне розуміння бурхливої історії України.

Для протистояння російській агресії та зміцнення демократії Україні необхідна економічна стабілізація та суспільна довіра до державних інституцій. Проте ні те, ні те, мабуть, не можливе, поки корупція в уряді й тяжкі злочини лишаються безкарними. Гватемала дає Україні надію на те, що системну безкарність можна подолати. Довіру до судової системи можна відновити, але тільки якщо суди продемонструють, що перед законом усі рівні.

Автор: Карлос Кастресана, перший керівник Міжнародної комісіїї проти безкарності в Гватемалі (CICIG)

Введення стандартів ЄС у національне законодавство є пріоритетним завданням для Верховної Ради. Деякі її дії, зокрема ті, що стосуються безвізового режиму, привертають багато уваги. Ми вирішили дослідити законодавчі зміни, що не входять до найактуальнішого політичного порядку денного. Виявилося, що деякі положення директив ЄС імплементуються неправильно або ж геть ігноруються.

Приклад неправильної імплементації

Кілька антидискримінаційних директив ЄС містять положення, що мають на меті перекласти тягар доказування з позивача на відповідача у справах про дискримінацію, у яких позивачеві зазвичай дуже важко довести факт порушення своїх прав.

Наприклад, стаття 8 Директиви № 2000/43/ЄС зобов’язує держави забезпечити реалізацію принципу, за яким у випадку, коли постраждалі особи,

встановлять у суді чи іншому компетентному органі факти, на основі яких можна припустити існування прямої чи непрямої дискримінації, на відповідача покладається обов’язок доведення відсутності порушення принципу рівного поводження.

13 травня 2014 року, з метою впровадити цей принцип у національне законодавство, Верховна Рада внесла наступні зміни до статті 60(1) Цивільного процесуального кодексу України («Зміни»):

у справах про дискримінацію позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.

На противагу законодавству ЄС, яке вимагає від позивача продемонструвати презумпцію дискримінації, Цивільний процесуальний кодекс України зобов’язує довести, що дискримінація мала місце.

Початкова версія змін була загалом ідентичною:

у разі наведення позивачем фактів, які підтверджують, що мала місце дискримінація, обов’язок доказування необґрунтованості позовних вимог у цій частині покладається на відповідача.

Стосовно цієї версії положення Головне науково-експертне управління Верховної Ради зазначило у Висновках, що не підтримує внесення запропонованих у проекті змін, оскільки вони за своїм змістом фактично є тлумаченням загальних правил про наведення доказів щодо окремої категорії справ. Незважаючи на це, депутати вирішили виправити лише частину статті, що не змінило її логіки.

При цьому формулювання стало навіть гіршим. Зі Змін випливає, що відповідач має довести відсутність факту, існування якого позивач уже підтвердив. За обставин, коли факт уже доведений у суді, логічніше було б передбачити обов’язок відповідача продемонструвати, що конкретна дія не є дискримінацією.

Законодавство Республіки Македонія, що є країною-кандидатом на вступ до ЄС, містить подібне положення, згідно з яким позивач має надати «фактичну інформацію та докази, на основі яких можна встановити, що мала місце дискримінація»[1]У Звіті Європейської Комісії таке формулювання було охарактеризоване як «таке, що суперечить Директиві».

Практика судів країн ЄС зайвий раз підтверджує неадекватність Змін. Суд Ірландії по трудових спорах у справі «Мітчел проти Південного департаменту охорони здоров’я» інтерпретував положення Директиви № 97/80/ЄC, що є ідентичною статті 6 Директиви 2000/43/ЄC. Суд встановив, що позивачеві немає необхідності доводити, що дискримінація є єдиним або найімовірнішим поясненням для встановлених фактів; достатньо продемонструвати, що презумпція дискримінації є одним із можливих висновків.[2]
Конституційний суд Іспанії пояснив: щоб перекласти тягар доказування, позивач має довести «існування встановленого факту, що породжує обґрунтовану підозру, імовірність або презумпцію на користь такого твердження»[3].

Таким чином, обравши незграбне формулювання, Верховна Рада виявилася неспроможною впровадити спеціальні норми тягаря доказування. Внаслідок цього пункту 2 статті 60(1) Цивільного процесуального кодексу України бракує нормативної ваги, а справи про дискримінацію досі розглядаються згідно із загальними принципами тягаря доказування.

Приклад часткової неімплементації

Міністерство соціальної політики розробило План з впровадження Директиви Ради № 2004/113/EC від 13 грудня 2004 року, що впроваджує принцип рівного доступу чоловіків та жінок до товарів та послуг («Гендерна Директива»). Цей документ перераховує низку організаційних та законодавчих заходів, яких має бути вжито для виконання положень Гендерної Директиви. Однак, План навіть не містить згадки про статтю 5 цієї Директиви, яка передбачає, що:

Держави-члени повинні забезпечити, щоб в усіх нових договорах, укладених після 21 грудня 2007 року, застосування чинника статі при визначенні страхових премій та виплат у цілях страхування та пов’язаних із ним фінансових послуг не призводило до різниці у сумах страхових премій та виплат фізичним особам.

Іншими словами, страховим компаніям має бути заборонено використовувати чинник статі для обґрунтування різниці страхових премій і виплат для чоловіків і жінок.

Ми подали інформаційний запит до Міністерства соціальної політики відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», попросивши пояснити, чому стаття 5 не включена до Плану.

У відповідь на наш запит представники Міністерства зауважили, що чинне українське законодавство вже врегульовує питання, підняті у статті 5 Гендерної Директиви. Тож, згідно з позицією Міністерства, немає потреби впроваджувати її положення.

Експерти зазначають статтю 20 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», у якій передбачено, що погіршення становища осіб будь-якої статі в разі застосування системи соціального страхування є неприпустимим. Однак, це положення стосується лише дискримінації у галузі соціального захисту, що регулюється статтею 4 Директиви Ради № 79/7/EEC. На противагу цьому, Гендерна Директива спрямована як на приватний, так і на публічний сектори.

Відповідь також згадує статтю 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», що забороняє дискримінацію на основі статі. Очевидно, що існування такого загального положення не можна інтерпретувати як показник того, що українське законодавство відповідає статті 5 Гендерної Директиви. Більш того, ані чинний Закон України «Про страхування», ані новий Проект закону про страхування, проголосований Верховною Радою у першому читанні, не містять жодних положень щодо дискримінації на основі статі.

Практика діяльності суб’єктів надання страхових послуг є ще одним підтвердженням того, що Україна не змогла досягнути мети, визначеної у статті 5 Гендерної Директиви. Так,  страхові компанії, зокрема ASKA, AXA, MetLife та UNIQUA вказують стать серед чинників при визначенні страхових премій та виплат.[4].

Звісно, подібну бездіяльність Мінсоцполітики можна було б пояснити тим, що термін виконання Гендерної Директиви ще не закінчився. Однак з Плану та відповіді Міністерства випливає, що наразі українська влада не збирається впроваджувати принцип рівності статей у сфері страхових премій та виплат.

Проте, якщо Україна прагне рухатися у напрямку ЄС, вона має належним чином виконувати зобов’язання взяті на себе в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС. Тож у процесі майбутнього впровадження Гендерної Директиви Україна повинна, як зазначено у статті 153(2) Угоди про асоціацію, приділяти належну увагу прецедентному праву Суду Європейського Союзу.

Справа в тому, що первинна редакція Гендерної Директиви у пункті 2 статті 5 дозволяла відходити від принципу рівності статей при визначенні ризиків на підґрунті точних актуарних і статистичних даних. Суд ЄС визнав цей пункт недійсним у справі за позовом Бельгійської асоціації споживачів. Суд вирішив, що подібне положення суперечить меті Гендерної Директиви, а саме – забезпеченню рівного ставлення до чоловіків і жінок. Таким чином, Україна має взяти до уваги ці зміни в праві ЄС та не впроваджувати пункт 2 статті 5 Гендерної Директиви у національне законодавство.

Залишається незрозумілим, що стало причиною зазначених неточностей при імплементації права ЄС: некомпетентність держслужбовців чи зусилля лобістських груп. У будь-якому разі необхідно вжити заходів для усунення існуючих помилок і запобігання майбутнім. Інакше багато з «виконаних» пунктів у державних звітах виявляться пустими деклараціями.

Примітки:

[1] Див. Farkas and O’Farrell, Reversing the burden of proof: Practical dilemmas at the European and national level, European Commission, December 2014, p. 60
[2] Див. Kevin Duffy, Shifting the Burden of Proof in Discrimination Cases, EU Gender Equality Law Seminar for the Judicary, ERA 7th –8th May 2012
[3] Sentencia Tribunal Constitucional (Рішення Конституційного суду), 22 October 2001, 207/2001 cited in Farkas and O’Farrell, Reversing the burden of proof: Practical dilemmas at the European and national level, European Commission, December 2014, p. 70
[4] Див. Правила добровільного страхування життя ASKA (пункт 7.8); Правила добровільного страхування життя AXA (пункт 5.4); Правила Програми добровільного страхування життя “Життя Плюс” MetLife (пункт 2.7); Правила добровільного страхування життя UNIQUA (пункт 5.3).

Автор: Павло Малюта, студент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

1 2

Додатково по темі: Держава